Что хочет автор. Литературные конкурсы

Біля дверей у стінах коридору були створені певні камери, де росли різні рослини. Для того, щоб у камерах підтримувалися постійні умови, вони були герметично ізольовані від усього корабля товстим склом. А спеціально створена автоматична система регулювала освітлення, температуру, вологість та газовий склад повітря.

На цьому велетенському кораблі було безліч різних видів рослин і тварин, забраних із різних планет. Деякі види мешкали тут вже не одне тисячоліття, також як і мешканці цього корабля.

Сам космічний корабель був справді велетенський. Його довжина складала 750 кілометр. Ширина – сто. Він мав понад п’ять тисяч ярусів, і був для своїх мешканців острівком життя у безмежних просторах всесвіту.

Понад сім тисяч років тому пращури мешканців цього корабля жили на одній планеті, котру називали Земля.

Там у них був дім, культура, цивілізація. Себе ж вони називали людьми.

На той час вони були наймогутнішими і найрозвиненішими з людей. А землю свою називали Атлантида.

Та діяльність Атланців призвела до страшних катастроф.

Спочатку температура на їх рідній планеті почала стрімко зростати, що й призвело до початку великого потопу.

Коли ж люди зрозуміли, що на землі їм не вижити, вони побудували цей корабель, зібрали усіх хто вижив у страшній катастрофі, і полетіли в безмежні простори всесвіту шукати ліпшої долі.

За сім тисяч років вони віднайшли більше п'ятдесяти планет, на яких залишили свій спадок. Генетичний спадок людини.

Основна місія була виконана, і тепер, якщо б навіть людство зникло на якійсь одній планеті, воно все одно залишилося б існувати.

Та корабель невпино продовжував свій рух, адже за увесь час цієї подорожі змінилася не одна сотня поколінь, і такий спосіб життя став уже традиційним...

За сім тисяч років корабель вдосконалився, і тепер міг забезпечити своїх мешканців усім необхідним. Він став для них рідною планетою, що невпино блукає від однієї зірки до іншої.

Частина І. Хто я?

Глава перша

родлива дівчина із густим блискучо-чорним волоссям прокинулася у своїй кімнаті, що була розташована на одному з найнижчих рівнів.

Вона смачно позіхнула, і в цей час були видні два білосніжні клики.

Поглянувши на годинник, що показував: "друга година 89 хвилин*", дівчина мовила сама до себе:

Вона повернулася на інший бік, і спробувала заснути знову. Та в цей момент хтось голосно постукав у двері.

Дивний металічний дзвін боляче різав по вухах, та дівчині було ліньки вставати. Замість того вона залізла з головою під м’яку, пухнасту ковдру.

- Троя, відчини. – Почувся жіночий голос з-за того боку дверей. – Я знаю ти там.

Замість відповіді дівчина розгнівано кинула в сіро-зелені металеві двері м’якою подушкою. Але, все ж, була змушена встати.

М’яко ступаючи босими ногами по лахматому килимі, Троя підійшла до дверей. Коли вона натиснула маленьку білу кнопку на чорній стіні, двері повільно і безшумно відійшли в бік, і сховалися у металевій масі стіни.

У коридорі стояла висока, вродлива блондинка із блакитними очима.

- Можна увійти? – Запитала вона дзвінким, навіть трохи писклявим голосом.

- Заходь, але в мене тут трішки не прибрано. – Відповіла їй Троя своїм чистим мелодійним голосом.

Коли білявка зайшла до кімнати, її очам відкрилася картина справжнього погрому. По середині кімнати боком лежав перекинений стіл. Біля стола стояв вигнутий і поламаний металічний стілець. Біля стіни валялися розкидані книги та свитки паперу, металеві та оптичні диски, уламки дерев’яних поличок, на яких колись це все знаходилося.

- Ого, - тільки й мовила білявка, скидаючи своє взуття біля входу. – В тебе що тут вчора була війна?

- Ірена, не діставай хоч ти мене. – Відповіла їй хазяйка кімнати, і м’яко пройшовши по кудлатому килимі, сіла на ліжко.

Кілька секунд дівчина мовчки дивилася на чорно-сіру стіну, а потім, поклавши обличчя на долоні, заплакала.

Ірена підійшла до своєї подруги, і обнявши її за плечі, запитала:

- Що трапилося?

- Вони не прийняли мене у школу пілотів, - схлипуючи відповіла Троя. – і лише тому, що я не вільнонароджена. Вони... Яке вони мають право?

- На те вони й люди.

Ще трохи так посидівши, і коли Троя трішки заспокоїлася, її подруга мовила:

- Ходімо в Їдальню "Десять годин".

- Тобі потрібно розвіятися.

Дівчата встали із ліжка. Троя одразу ж пішла у ванну кімнату, щоб хоч трохи привести себе в порядок. А тим часом Ірена, щоб згаяти час, почала прибирати в кімнаті.

Коли ж годинник показав третю годину п’ятнадцять хвилин, дівчата вийшли з кімнати.

Зачинивши двері на магнітний замок, Троя пішла вслід за своєю подругою.

Пройшовши трохи довгим коридором дівчата зайшли до ліфту, яким піднялися на два яруси вище.

Тут був такий же коридор.

Вони підійшли до однієї з дверей, яку від всіх інших відрізняла лише металева табличка із написом: "Їдальня "Десять годин". Працює цілодобово. Людям вхід заборонено".

Ірена натиснула маленьку білу кнопку, і вхідні двері поволі сховалися в товщу стіни.

Їдальня собою являла невеличку кімнату, у якій було розставлено десять металевих столів. За одним кутовим столом сиділи дві дівчини-раби. Їх можна було легко впізнати по сріблясто сірих нашийниках, та чорній плямі на гладенько вибритій голові. За стійкою дрімала продавець: не висока дівчина із червонястим волоссям та зеленими очима. Побачивши знайомих відвідувачів дівчина-продавець посміхнулася, показавши свої жовті клики.

- Вам як завжди? – Запитала вона.

- Ні, - мовила Троя, - дай нам плящину вина.

- Розведеного?

Дівчина-продавець здивовано поглянула на Ірену. У відповідь та лише знизила плечима.

Коли перед двома подругами постала пляшка із червоним вином, Троя запитала:

- Міла, що там нового чути?

- А ви що, ще не знаєте?

- Не знаємо що? – Запитала Ірена.

- Сьогодні, біля першої години помер король Редс. Через тиждень вибори.

- Це нам не світить. – Тихо відповіла Троя. – Не забувай, що у нас взагалі немає ніяких прав. Вони забрали в нас усе.

- Можливо, при новому королі все зміниться. – Відповіла їй Ірена.

- Хіба що на гірше. – Так само тихо як і раніше, відповіла Троя. – Невже ти справді гадаєш, що люди відмовляться від того, щоб усю брудну роботу за них робили ми?

- Але ж є такі люди що підтримують нас. – Відповіла Ірена.

- Їх усього одиниці. Вони нічого не в змозі змінити. Ми для людей усього воїни. Раби, яких можна тисячами віддати в жертву. І нічого не зміниться.

В цей момент до дівчат підійшов старий чоловік, одягнений у старе, подерте лахміття. Довга біла борода старця була скуйовджена. На зморшкуватому обличчі застигло багато шрамів, а на місці одного ока зіяла велетенська дірка.

- Троя права, - мовив дідуган, сідаючи біля дівчат. – Людям потрібні раби. Якби вони не створили вас, то одні люди були б рабами інших.

Випивши ще по чарці солодкого червоного вина, Троя запитала в дідугана:

- Втікачу, ти як вільнонароджений повинен знати, як з’явилися ми, воїни? Навіщо ми існуємо? Хто ми такі?

Дідуган довго мовчав, а потім мовив стомленим хриплим голосом:

- Коли люди покинули свою рідну планету, все було інакше. Одні люди були рабами інших. Та з часом люди навчилися керувати спадковими ознаками, і створили собі рабів. Узявши спадкові ознаки людини, вони штучно змінили їх так, щоб істота-раб був схожий на людину, але не мав власної волі. А щоб раб не повстав супроти свого хазяїна їх зробили слабкими.

Усі люди отримали однакові права. Вони створили закон, який говорить, що: "усі люди народжуються однаково, отже усі рівні в своїх правах"... А рабам заборонили народжувати власних дітей. Так суспільство розділилося на рабів та вільнонароджених.

Воїни ж з’явилися недавно. Я ще добре пам’ятаю ті часи, коли вас не було. Люди тримали своє власне військо. Їх навчали бойовому мистецтву, стратегії, різним наукам, техніці. І навіть мистецтву навігації...

- Вибач, що перериваю, - з сумом мовила Троя. – Але чому вони не навчають цього нас?

- Я пізніше, у ході своєї розповіді відповім на твоє запитання. Отож, я також колись був воїном...

Глава друга

Старий воїн Втікач

ля того, щоб ви мене ліпше зрозуміли, я розпочну свою розповідь із самого початку. Народився я не так давно, як це може здатися з мого вигляду. Мені всього сорок п’ять літ.

Народився я під час правління короля Нута. Його обрали до влади у віці тридцяти років. Хоча й протримався він біля влади довго, та помер ще не зовсім старим.

Мені тоді було двадцять років. Я вже рік працював воїном. Був тоді із нами один хлопець на ім’я Редс.

Не зважаючи на те, що у нас були зовсім різні долі і погляди, в ті далекі часи ми були друзями.

Я добровільно став воїном. Ще з дитинства я мріяв різними подвигами. Який же я тоді був дурний та наївний. Захоплювався різними книгами про неймовірні пригоди та героїчні подвиги воїнів, а потім довго сидів у своїй кімнаті і мріяв. Мріяв про те, щоб і в моєму житті сталося щось подібне. Мріяв про свій подвиг. Славу...

В ті часи я навіть не задумувався про такий безславний кінець. Я ніколи не думав про те, що все змінюється.

Саме тому, в той час я й пішов до війська.

Там я і зустрів Редса. Він ніколи не був воїном. Більше мислителем, політиком. Він завжди вважав, що людина неповинна робити того, що можуть робити раби. Він вважав це нижче людської гідності. Тай війне Редс не вважав людською справою. Він завжди казав, що це теж повинні робити раби.

Та його батьки були іншої думки. Вони симпатизували рабам, і з принципу їх не мали. Вони гадали, що армія змінить Редса.

Та вони помилялися. Хоча, можливо, якби Нут не помер так рано...

В той день ми сиділи в одній їдальні. Ми, як завжди, говорили про дівча, про результати розвідок...

В їдальні окрім нас було ще багато воїнів.

На стіні висів велетенський відеоекран, по якому йшла якась передача про нашу давню історію. Та раптом її перервали, і ми почули:

- Термінове повідомлення. Кілька хвилин назад помер король Нут.

Усі воїни, що були в їдальні, притихли. Усі слухали повідомлення про смерть короля. А коли повідомлення закінчилося, і воїни повернулися до своїх справ, Редс мовив:

- Це мій шанс.

- Що? – Запитав я, не зрозумівши, що Редс має на увазі.

- Це мій шанс вирватися з відси.

Редс лукаво посміхнувся, і показавши пальцем до гори, мовив:

- Куди туди? – Все ще не міг збагнути я.

- Як ти не розумієш? Це мій шанс стати лідером. Королем!

У відповідь я лише посміхнувся, і мовив:

- Ти й справді гадаєш, що вони приймуть твою заяву?

- Чом би й ні? Усі люди народжуються однаково, отже й мають однакові права.

- Так, але людям потрібні нові ідеї, проекти...

- У мене є те, що потрібно людям.

- І що ж це? – Запитав я, коли зрозумів, що сам він нічого не хоча казати.

- Ти пам’ятаєш, що було п’ять років тому на Альбінарі? Скільки людей загинуло ні зо що? – Я понуро кивнув. – То була не потрібна війна. Нам потрібно було одразу ж покинути оту кляту планету. Так ні! Нут вирішив винищити отих клятих альбінарійців. І до чого це призвело? Це була ганьба! Ганьба усього людства...

- Але я так і не розумію, до чого ти ведеш? – Знову запитав я.

- Це рано чи пізно повториться. І знову будуть гинути люди. А в першу чергу ми. Воїни. А це означає, що наші матері знову будуть плакати.

- Це війна, а на війні без жертв не буває.

- А ти б хотів, щоб твої діти загинули ні за що?! У такій же не потрібній, і безглуздій війні?! – Раптово зірвався він на крик, від чого відвідувачі, що були в їдальні, припинили свої справи, і пооберталися в нашу сторону. Відчувши на собі чужі погляди, Редс трохи заспокоївся. – Вибач, зірвалося. – Промовив він тихо, і одразу ж додав: - То що, ти б хотів цього?

- Ні. – Коротко відповів я.

- Отож бо. А у мене є модель вирішення цієї проблеми.

- Створити таких воїнів, за якими б не плакали матері.

- І де ж ти таких візьмеш?

- Я ж казав, створю.

- Але ж вони ні на що не здатні.

- В них є сильний потенціал. Головне їх навчити. Проте, перед тим, як це робити, нам потрібно створити абсолютно новий тип рабів. Трохи сильніших і здібніших.

- І як ти це збираєшся зробити?

- У наших лабораторіях є спадковий матеріал альбінарійців. Якщо ж з’єднати спадковий матеріал людей і цих тварюк, ми отримаємо саме таких істот, яких нам і потрібно. Звісно ж, для того, щоб вони не вийшли з-під контролю, нам потрібно буде штучно зробити ще хоча б одну ознаку. – Редс зробив паузу, і тоді поглянув мені в очі. Прочитавши в них німе запитання: "що?", продовжив. – Розумієш, усі наші ознаки; Колір очей, форма вух, носа, характер, покірність чи не покірність, тримаються в одній велетенській молекулі. А принцип код – антикод визначає, які з них будуть для тебе характерні, а які ні. Отож, якщо до цієї молекули додати ознаку покірності, яка є одночасно антикодом не покірності, ми отримаємо сильних воїнів, які не будуть мати власної волі. Тобто, новий тип рабів. Хоча, є один нюанс: у чоловіків, певна частина спадкового коду не проявляється взагалі. А саме та частина, а саме та частина, куди слід вводити ознаку покори. Тож доцільніше буде створювати воїнів виключно жіночої статі...

- Жінки-воїни, - насмішкувато сказав я, - це смішно. Тебе засміють.

- Подивимося...

Його впевненість забавляла мене. Та все ж ця впертість дала свій результат – на виборах переміг Редс.

Він одразу ж узявся до реалізації своїх ідей з великим ентузіазмом. Та час минав, а результату не було.

І ось, шість років тому, ми знайшли одну планету, котру нарекли Варія.

Це дуже цікава планета, хоча ви її повинні пам’ятати, так як ви з’явилися під час цієї війни..."

Так, Троя добре пам’ятала цю зелену, повністю покриту буйними лісами планету. Тих дивних її мешканців, що чимось нагадували дівчині її саму. Та різниця все ж була: варіанці були покриті густою зеленою шерстю, та мали три пари велетенських закручених рогів на голові. Вона пам’ятала їхні дивні, тарілкоподібні літальні апарати...

Проте Втікач продовжував далі свою розповідь.

- В тій війні загинуло багато людей. Спочатку Редс посилав на підмогу нам рабів. Та толку від них було мало. А якщо сказати точніше, то взагалі не було. Та одного разу, коли нашу останню базу на Варії обсіли вороги, і ми не могли розпочати евакуації, нам на допомогу прийшли ви.

- Так, - відповіла йому Троя, - я добре пам’ятаю той бій. Тоді ж ми й вперше зустрілися.

- Ти права. Але люди вважали і вважають вас усього лиш рабами. Та не я. Я воював з вами пліч о пліч. Тоді я зрозумів, що ви не раби. Ви не повинні бути рабами. Надто багато для цього у вас від альбінарійців. Це і ваші зуби, і ваша здатність муркотіти наче кішка коли вам добре, або шипіти, коли щось вам не подобається, і ваша любов до всього м’якого та пухнастого, і ваша сила та спритність, і ще багато-багато іншого. Ваші Альбіранські корені проявляються навіть у кольорі волосся. Ось як у тебе, Троє, та Міли.

- Ну, з нею зрозуміло, - відповіла дівчина, киваючи в сторону червонокосої дівчини. – Червоного волосся в людей не буває. Але ж чорне є.

- Є, але не таке. Поглянь на своє волосся. Воно блискучо-чорне. Справжній чорний колір. Я бачив живих альбінарійців. Саме їм притаманний такий колір шерсті.

- А які вони, оті альбінарійці? – Запитала Ірена.

- Це красиві, могутні створіння. Вони схожі на велетенських кішок, із білою, наче свіжий сніг, шерстю, та червоними, у їхніх самців, або чорними – в жінок, плямами. Панівне місце у них займали саме жінки. І як казали мені, чим більш насичений колір, тим сильнішими і могутнішими вони були. А ще я чув, що їхня цариця була повністю чорного кольору, а шерсть її була така ж блискуча, як і твоє волосся.

- Дівчата притихли, і над чимось роздумували. Та Втікач продовжував:

- Після закінчення війни я переселився до вас, і з тих пір став Втікачем. Я бачив багато воїнів, та не зустрічав нікого схожого на тебе, Троє. Ти схожа на оту прекрасну та вільну, і не менш могутню та небезпечну царицю альбінарійців. У тобі багато від них. Найбільше серед усіх воїнів. Чесно тобі скажу, та від раба у тебе лише зовнішність. Все решта від вільних, благородних та щирих кішок Альбінару.

- Якщо ж вони такі добрі, - тихо запитала Троя, - то чому розпочалась та війна? Чому люди не зжилися з ними?

- Люди надто жадібні, і вважають себе хазяїнами цього світу. Вони почали вбивати альбінарійців за їх хутро, шкіру, хоча й ці коти прийняли нас до себе. Вони ніколи не нападали на нас перші. Та тоді, під час війни, вони просто мстилися нам за своїх родичів...

Глава третя

роя лежала у своїй кімнаті на м’якому ліжку, накрившись ніжною пухнастою ковдрою. На протилежній стороні кімнати працював відеоекран. Та дівчина не сильно сприймала того, що говорилося по ньому. Вона, хоч і дивилася на екран, та думала про те, що розповів Втікач.

Ні до чого так і не додумавшись Троя переключила свою увагу на відеоекран.

- Це була перша планета, яку колонізували люди. – долинув голос із вбудованих у стіну обабіч екрану гучномовців.

На цьому програма закінчилася, а на екрані з’явилося зображення кремезного молодого чоловіка. На вигляд йому було років зо двадцять – двадцять п’ять. Коротко стриженого чорного волосся майже не було видно, лише маленьку стерню.

- Добрий день, усім вільнонародженим. – Почав чоловік в екрані. – Моє ім’я Ростам. Моїм батьком був великий король Редс. Він зробив багато корисного для людей. Та є люди, що не сприйняли цього. Вони симпатизують воїнам. Та чи потрібно це? Давайте послухаємо розповідь людини, що разом із воїнами була на війні. Боролася пліч о пліч з ними.

На екрані з’явився ще зовсім молодий хлопець, у якого ще й навіть борода не почала рости.

- Що ти можеш сказати про воїнів? – запитав його Ростам.

- Воїни, це бездумні істоти, - почав хлопець. – Мені довелося воювати з ними пліч о пліч на Варії, і я переконався, що вони ні на що більше не здатні. Лише воювати. Більше вони нічого не вміють...

- От сволота! – Вигукнула Троя. – Та що ти можеш знати про ту війну?! Коли вона була, то ти ще у мами цицьку ссав!!!

Після цього дівчина повернулася на бік, і залізла з головою під м’яку, пухнасту ковдру. Вона більше не слухала тих людей. Вона дуала про своє.

"Хто я? Хто мої батько та мати?

Тому горлопанові добре, він має батьків. Він людина.

А хто мої батьки?

Батько людина, а мати красива кішка з Альбінару?

Чи навпаки?..

З очей Трої котилися й котилися сльози, яких вона не могла спинити. Та й не хотіла.

Ще трішки так полежавши, дівчину почав брати у свої обійми всепримиряючий сон. Та перш ніж заснути вона почула голос Ростама:

- Оберіть мене, і я вам гарантую, що ні ви, ні ваші діти не будуть гинути на війні...

- Вимкнути. – Коротко пробурмотіла дівчина крізь наваливший на неї сон. Коли ж екран погас Троя вже міцно спала...

Спочатку була темрява. Липка, непроглядна темрява і дзвінка тиша. Не було нічого. Наче після смерті. Та потім з’явилися звуки. Ось легенький вітерець гойдає ніжним листям, весело перемовляючись з ним. Десь не далеко дзвінко біжить не глибока, маленька річечка, весело плескаючись об похилі береги. Десь не далеко, під самими ногами, легенько хвилько, набігаючи на кам’янистий беріг, весело перекидає гальку з боку на бік.

Потім темрява почала світлішати, і врешті решт перетворилася на суцільний синій простір.

Згодом синій простір розділився на дві частини, деформувався, змінилися кольори... І перед дівчиною постало велетенське, неосяжне спокійне море. Високо в небі вітер повільно котив маленькі, пухнасті, білі хмаринки. Над морем кружляли дві дивні істоти, крила яких були вкриті білим пір’ям, а тіло жовто-червоною шерстю. Розміром "птахи" були майже як сама Троя. На лахматій голові дивної істоти був довжелезний масивний дзьоб, з якого виглядали довгі, гострі немов голки і загнуті, зуби.

Раптом одна із істот, склавши крила, кинулася до води. Та над самим морем вона розправила могутні крила, і махнувши ними, знову піднялася в небо. В її могутньому дзьобі безпомічно билася велетенська рибина.

Невідома істота рвучко полетіла до берегу, і пролетівши над головою Трої, помчала над великим полем, зарослим дивними травами, в далечінь, де на обрії виднілися далекі скелі...

Інша, точнісінько така ж істота, ринула в низ до води. Та не встигла вона навіть розправити крила, як з води виринуло щось велетенське. Червоподібні щупальці міцно обвили істоту, і блискавично затягли у воду.

- Потрібно іти з відси. – Мовила дівчина сама до себе.

Розвернувшись до моря спиною, Троя вже хотіла піти у безмежні простори материка. Та не встигла вона ступити й кроку, як почула чийсь мелодійний, схожий на свій власний, голос:

- Троє, зачекай. – Голос лунав так чисто, немов пісня.

Дівчина повільно повернулася, і збагнула, що знаходиться серед височенних, невідомих гір. Велетенські валуни каміння та снігові шапки грізно нависали над головою, і могли у будь-яку мить обвалитися, поховавши під собою нещасну дівчину.

Земля почала по трохи здригатися. Десь далеко чулося якесь періодичне гупання...

Навпроти Трої стояла прекрасна, велетенська чорна кішка – королева Альбінару.

- Дівчинко моя, - мовила королева, - що люди зробили з тобою? Вони ж відправили тебе на смерть.

Сказавши це королева зникла, а Троя помітила, що на неї біжить стадо дивних, могутніх істот. Вони нагадували велетенських лахматих биків із здоровими гострими рогами.

Земля навколо небезпечно затремтіла. З верху полетіли велетенські каменюки. Падаючи на землю, вони розбивалися на маленькі камінчики, і здіймали сильний гуркіт, який підсилювався гуркотом від втікаючого стада.

Жах обійняв дівчину своїми холодними лапищами. Вона хотіла тікати, та не могла навіть поворухнутися. Вона хотіла крикнути, та не змогла навіть цього.

А стадо тим часом все наближалося й наближалося...

І в ту мить, коли Троя мала опинитися під копитами, вона прокинулася. Навіть зарвалася в надії крикнути, та звук так і не знайшов собі дороги на зовні, загинувши десь у горлі дівчини...

Троя сиділа на ліжку, підкуливши під себе ноги. Чорне волосся злиплося від холодного поту. Голова боліла, а в горлі пересохло.

Хтось голосно стукав у двері.

Троя встала із ліжка, і підійшовши до дверей, відчинила їх. На порозі стояла Ірена.

- Ну ти й спиш. – Мовила дівчина зайшовши до кімнати, і скинувши взуття. – Я тебе цілих десять хвилин будила.

Троя ніяково посміхнулася. Вона не знала, що відповісти своїй подрузі.

- Знаєш що, подружко, - продовжила Ірена. – Тобі не можна пити. – Поглянувши на зблідле обличчя Трої, яка сиділа на своєму ліжку, і трималася за голову, білявка додала: - У-у-у... Тат ти зовсім хвора. Нічого, зараз ми тебе вилікуємо.

Ірена дістала не допиту вчора пляшку вина, і наливши його трохи в стакан, подала його подрузі.

- Ось, мала, випий. Легше стане.

Троя випила усе вино. Голова дійсно трохи заспокоїлася, але не зовсім. Вона вже хотіла розповісти свій дивний сон білявці, та передумала.

"Що тільки не насниться п’яній людині, та ще й наслухавшись розповідей Втікача, - подумала вона. – Забудеться..."

- Збирайся. – Коротко мовила Ірена, перервавши думки Трої.

- Ти що, забула? Сьогодні ж відкриття турніру з "Летючого м’яча". Наша гра.

- Хіба сьогодні? – Все ще хворим голосом запитала Троя.

- Так! Слухай, мала, якщо ти не будеш грати, ми приречені на ганьбу.

Троя ніяково встала з ліжка, і пішла у ванну кімнату. Умившись холодною водою, та на швидкоруч привівши себе в порядок, вона повернулася в кімнату. Голова вже не боліла, і дівчина вже могла ясно думати. Хоча в роті ще трохи сушило.

Напившись чистої води Троя змінила повсякденну форму воїна, зроблену із чорної м’якої шкіри, на м’яку форму гравця.

Зроблена вона була із павутини павука Гарди*.

Форма була червоного кольору. З переду та ззаду , на майці виднілася велика, не зафарбована літера "А". На грудях було виведено чорною фарбою назву команди: "Без крові". А на спині, над літерою "А", було виведене ім’я гравця: "Троя".

Ірена була одягнена в таку ж форму.

Вийшовши з кімнати, і зачинивши двері, дівчата пішли по довгому коридору. Вони йшли повз однакові двері, між якими росли різноманітні рослини.

- Як гадаєш, ми сьогодні переможемо? – Запитала Ірена, коли дівчата звернули на одному з безлічі перехресть коридорів. Поряд з ними йшло багато людей, воїнів та рабів. Всі йшли на відкриття чергового сезону змагань з "Летючого м’яча".

- Не знаю, - відповіла Троя. – "Воїни смерті" також сильна команда.

Дівчата підійшли до потрібних дверей, і зайшли в якесь приміщення.

Це була маленька бічна кімната біля велетенського стадіону. В ній вже сиділо ще десять дівчат.

- Що ж, всі готові? – Запитала Троя.

- Тоді вперед! Скоро вже все розпочнеться. Покажемо їм як треба грати!..

Вони ввійшли в ще одне приміщення, з якого добре було видно поле для гри.

Саме поле мало в ширину сто метрів, в довжину - сто п’ятдесят. На обох кінцях поля було розташовано по п’ять лунок для м’яча.

Завдання гравців полягало в тому, щоб закинути в них м’яч. Лунки були п’яти кольорів. Ці кольори і визначали порядок закидання м’яча: зелена, жовта, оранжева, червона та чорна. Від кожної лунки була відведена своя індивідуальна захисна зона, діаметром два метри.

Після потрапляння м’яча в свою лунку вона закривалася. А якщо ж м’яч потрапляв в іншу, то автоматично вистрелювався в поле.

Гравці повинні передавати м’яч один одному повітрям, або нести його в руках. І при цьому гравець не має права нести м’яч у руках більше двох кроків.

Якщо ж м’яч торкається землі, то хід передається іншій команді.

Гра триває два матчі по 25 хвилин, або доки якась із команд не закине усі п’ять м’ячів...

Дівчата стояли в боковому приміщенні, звідки було все добре видно та чути.

- Шановні мешканці нашої летючої фортеці! - Мовив у гучномовець ведучий, і гамірний стадіон вмить стих. - Вітаю вас на відкритті чергового туру змагань із "Летючого м’яча"! ви не даремно прийшли сьогодні на гру. На нас чекає справжнє принципове протистояння! Такого матчу відкриття не було вже двадцять п’ять років!!!

Ведучий зробив невелику паузу, а потім продовжив:

- Зустрічайте! Дворазовий чемпіон із "Летючого м’яча"! Команда!.. Воїни смерті!!!

Стадіон вибухнув гучними криками та оплесками. Але кричали лише люди...

На полі з’явилося шість чоловіків. Людей. Одягнені вони були у чорну форму.

- Перший номер, капітан команди, захисник - Ростам! У півзахисті - третій номер Алі, та п’ятий номер Бірд! У нападі - другий номер Астрал, сьомий - Ір та десятий - Аванес!..

Стадіон кричав різними голосами вітаючи своїх кумирів.

- А зараз! Зустрічайте!.. команду, котра два минулих турніри була абсолютним лідером змагань!!! Команду... Без крові!!!

На цей раз у криках вітань вибухнула інша частина стадіону, яка належала воїнам та рабам.

Коли дівчата з’явилися на полі ведучий вимовив:

- У захисті - четвертий номер Арта! Півзахист представляють: третій номер - Орі, п’ятий номер - Галія та сьомий номер - Нілла! У нападі, як завжди, другий номер - Ірена та перший номер, капітан команди - Троя!

Поле було поділено на дві половини: білу та синю. Проте гравці ще не поспішали займати ту чи іншу його частину. Натомість вони вишикувалися на центральній лінії.

Коли на полі з’явився суддя, обидва капітани команд підійшли до нього.

Високий, світловолосий чоловік, одягнений у темно-синю форму із білим написом: "Головний суддя", тримав у руці дві картки. Спочатку він протяг їх Трої. Зверху обидві картки були червоного кольору, та з низу одна з них була білою, а інша синьою.

Троя витягнула першу ліпшу картку, яка вказувала на синю частину поля.

Показавши рукою своїм гравцям на синю частину поля, дівчина підійшла до капітана "Воїнів смерті".

Та коли вони традиційно потисли один одному руки, Ростам мовив:

- Ви сьогодні зобов’язані програти.

- Хоч ти і людина, - мовила Троя, - та на цьому полі усі рівні. Навіть король не має права наказувати тут.

- Як знаєш, але я тебе попередив.

Команди зайняли свої половини поля.

Троя стола навпроти Аванеса, біля самісінького центра поля. Раптом, люк біля ніг гравців відчинився, і з дірки, високо в гору, вилетів м’яч. Люк миттєво закрився.

Гра почалася.

Високо підстрибнувши дівчина перша дісталася м’яча, і сильним ударом руки, відіслала м’яч прямісінько в руки Ірені.

Коли ж ноги Трої торкнулися металевої підлоги, вона чимдуж помчала в перед.

Отримавши м’яча від Трої Ірена, зробивши два дозволених, велетенських стрибки, передала м’яч Ніллі, що бігла на рівні із білявкою, але по центрі поля. Чорнява, низенька дівчина Нілла одним дотиком перенаправила м’яча прямісінько у руки своєму капітанові, котра правою частиною поля, уже досягла зеленої зони противника.

Та подача була не зовсім точною, і м’яча перехопив Бірд. Не довго думаючи він кинув м’яча Астралові, та в льоті його перехопила Ірена, і сильним ударом руки направила м’яча прямісінько в руки Трої.

Коли ж дівчина злапала м’яч - зробила велетенський стрибок, і опинилася у зеленій зоні. Наступний свій стрибок вона намагалася зробити так, щоб закинути м’яча в лунку. Та не встигла вона відірватися від землі, як Ростам сильно ударив її по ногах...

Троя вже майже стрибнула, як відчула сильний біль у правій нозі, трохи нижче коліна. Також вона відчула, що втрачає рівновагу, та гравітаційна сила корабля тягне її тіло до підлоги. Проте дівчина встигла влучно кинути м’яч.

У ту мить, коли пролунав сигнал, який сповіщав про закинутий м’яч, Троя боляче вдарилася головою об металеву підлогу, і втратила свідомість.

- Завжди досягай своєї мети, будь якою ціною. - Мовив Ростам, підійшовши до непритомної Трої. - Так казав мій батько...

Частина ІІ. Небезпечна планета

Глава перша

овий король Ростам стояв у командному центрі корабля, дивлячись на відеоекрани, в яких відображався зовнішній вигляд велетенського корабля. Час від часу, то на одному, то на іншому відеоекрані з’являлися яскраві спалахи потужних лазерів, промені яких прямували до велетенського сонячного вітрила, котре й дозволяло кораблеві розвивати швидкість близьку до швидкості світлових променів.

Час від часу повз корабель пролітали великі і малі космічні камені. Коли ж траплялися кам’яні брили, що могли пошкодити корабель, їх розбивали лазерами, або перетворювали на порох потужними імпульсними гарматами.

- Ви послали розвідників до нової планети? - Запитав король у одного із командирів.

- Так, ваша величносте. - Відповів старий, сивий чоловік, обличчя якого залишило на собі сліди не одної битви. - Щойно нам надіслали перші результати розвідки.

Командувач підійшов до одного з металевих столів. Коли він натиснув якусь кнопку, на бічній частині стола відчинилося віконце, у яке сивий командир вставив невеличкий металевий диск.

Коли пристрій для читання дисків розкодував записану на нього інформацію, на екрані з’явилося зображення.

Це була невеличка планета, точніше, супутник гігантського газового велетня. Знаходилася вона на достатній відстані від рідної зорі - потужного блакитного гіганта, щоб інтенсивне опромінення "сонця" не перетворило її на маленьку купку розпеченого каміння. Також супутник розташовувався досить далеко від самої планети-хазяїна, що б вона не стягнула з нього воду та атмосферу.

Збоку від зображення системи було написано: "Гравітація центральної планети - 12,11. Має вісім супутників." Потім по черзі стали з’являтися зображення супутників.

- Життя можливе лише на одному із них. - Мовив командувач, зупиняючи зображення на одному з малюнків.

Це був той самий супутник, котрий вони бачили на першому знімку. Напис біля зображення повідомляв: "Гравітація - 0,81".

- Як назвете цю планету? - Запитав старий командир у свого короля.

- Малка. - Коротко відповів Ростам.

В цей момент залізні двері безшумно сховалися в товщу стіни, і до командного центру увійшов чоловік у білому одязі. Це був один з науковців.

- Ваша величносте, - мовив він, - перша партія готова.

- Це чудово. – Відповів Ростам науковцеві. На його обличчі красувалася самовдоволена усмішка. – Ходімо, поглянемо...

Вони вийшли із центру керування, і пройшовши трохи довгим коридором, сіли до ліфту. Невелика стальна кімната, що освітлювалася однією лампою, рвонула до низу, несучи людей у найнижчі рівні корабля.

Вийшовши із ліфту, король і його супутник потрапили до велетенської зали, у якій були вишикувані по стійці "струнко" кілька тисяч однакових воїнів.

Всі вони були одягнені в однакову чорну форму. Це були високі, біляві дівчата.

- Нам вдалося повністю пригнітити їхню волю, - мовив науковець.

- Отже, ви стверджуєте, що змогли заблокувати їхній альінарійський характер? – Запитав Ростам.

- Так, вони настільки покірні, що без наказу не зроблять і кроку.

- Що ж, зараз перевіримо.

Ростам пішов миже рядів воїнів. Він проходив мимо них, спеціально торкався, колов маленькою голкою. Та ніхто із них навіть не відвів очей від точки у яку покірно дивився. Здавалося, що то не живі істоти, а бездумні машини, схожі на ті, що керували роботою зорельота. Їм було байдуже, що відбувається навколо. Здавалося, що в них закладена певна програма, яка виконується автоматично. А зробити щось своє, без команди людини, вони не могли...

Врешті Ростам підійшов до однієї з дівчат-воїнів.

- Як твоє ім’я? – Запитав він у неї.

- В-71А. – Без вагань відповіла істота схожа на дівчину.

Ростам здивовано подивився на науковця.

- Розумієте, нам вдалося вивести лише одну особину із такими ознаками. – Ніяково почав хлопець. – Тому ми вирішили її копіювати. До-того ж, копію отримати легше, аніж вирощувати нову особину. Адже копія не змінює своїх ознак. Ця партія копій налічує шість тисяч особин. А вирощували ми її усього пів року. Щоб не придумувати велику кількість імен ми ввели цю систему кодування. Літера "В" означає – воїн. Доречі, таким самим методом можна вирощувати і рабів... Номер, що іде після літери "В", означає порядковий номер в поколінні. А літера "А" означує саме покоління. Зараз перед вами перше покоління копій. Покоління А.

У відповідь Ростам лише кивнув, і підійшов до іншої дівчини-воїна.

- Як твоє ім’я?

- В-1745А. – Відповіла вона своєму повелителю.

Кілька секунд Ростам стояв мовчки, дивлячись десь у бік, а тоді дав несподіваний наказ, якого ніхто із науковців, що були в залі, не очікував.

- В-1745А. – Мовив Ростам. – Знищити В-71А, а потім знищити себе.

Дівчина-воїн одразу ж дістала з-за поясу свою зброю марки ІпГМ – 12* і не задумуючись навела її на іншу дівчину, що була схожа на неї немов образ у дзеркалі. Менш ніж за мить після того як В-1745А натисла на пусковий гачок голова В-71А розлетілася на маленькі друзки, оббризкуючи все навколо кров’ю та шматками плоті. Після вона приклала зброю до своєї голови і натисла на гачок.

Сильний хвильовий імпульс зробив у її голові дірку розміром з насіння абри*.

- Це те, що нам потрібно. – Мовив Ростам...

Глава друга

Розповідь про Альбінар

роя прокинулася в своїй кімнаті покрита холодним потом. Уже другий тиждень їй снився один і той самий жахливий сон. У цьому сні вона стоїть на невідомій планеті, а з верху падає каміння. На неї несеться стадо не бачених, дивних тварин, схожих на велетенських биків. А ще в тому сні була прекрасна і вільна кішка. Королева Альбінару...

Спочатку дівчина гадала, що цей дивний сон забудеться. Та він не покидав її.

Вилізши з-під лахматої ковдри Троя швидко одягнулася, і розчесавши своє чорне, блискуче волосся, вийшла з кімнати.

Вона пішла до їдальні "десять годин", в надії зустріти там Втікача.

Коли вона зайшла до їдальні, її надії виправдалися. Втікач був там.

Троя замовила собі сік з плодів абри, і підсіла до діда.

- Привіт. – Мовив втікач, коли дівчина сіла на жорсткий металевий стілець.

- Привіт. – Відповіла йому Троя. А коли дівчині набридла тиша, запитала: - Втікачу, ти бачив Альбінар?

- Так. – Із здивуванням відповів дідуган. – А що?

- Розкажи мені про нього. Яка ця планета?

Втікач подивився у темні очі дівчини, і мовив:

- Це дуже цікава планета. Безмежний велетенський океан займає її всю. А безліч великих і малих островів повисовували свої чубки з безмежної водної гладі. Маленькі острови покриті вологими лісами, а великі – лісами і степами.

На Альбінарі постійне літо. Там немає льоду і снігу. Також там немає гір і скель. А ці дивовижні мости побудовані котами Альбінару... Вони дійсно прекрасні. Деякі з них сягають кількох сотень кілометрів.

Втікач замовк, замріяно закривши одне єдине своє око.

Трохи так посидівши, дідуган мовив:

- Сподіваюсь тобі цього вистачить?

- Так. – Тихо відповіла Троя. Вона думала про свій сон: "Що ж, це не Альбінар. Тоді що це за планета?.."

Глава третя

Король та його брат

остам сидів із своїм братом Іром у королівській їдальні. Хоч вони були двійники, та Ір зовсім не походив на Ростама. На відміну від короля хлопець не був таким кремезним, не брив налисо голову.

Ростам завжди був політиком, і звик добиватися своєї цілі будь-якими засобами. Ір же був науковцем, і звик досягати свого наполегливою, власною працею, а не використовувати для цього інших.

- Нарешті нам вдалося закінчити батькову роботу. – Мовив Ростам.

- Не зрозумів. – Відповів йому брат.

- Ми створили нових воїнів, саме таких, про які мріяв батько.

- Ти хочеш сказати, що ви створили тупих бездумних істот-автоматів? Безвідмовний засіб для досягнення власних амбіційних цілей?

- Не зовсім так, брате. Ми створили воїнів, котрі не зрадять ніколи. Для котрих головне це наказ.

- Знаєш, тут немає виборців, такщо можеш не прикрашувати реальність.

- Чому ж, поглянь на "старих" воїнів. Вони ж не керовані. Особливо ця Троя.

- А чим вона тобі не догодила? Тим що не захотіла програти тобі матч?

- Матч тут ні до чого!!! – Раптово вигукнув Ростам.

- Матч був лише одним з їхніх проявів непокори. У цієї дівчини лідерські завдатки. А що таке лідерство для особи позбавленої людських почутів? Вона рано чи пізно підніме бунт.

- Я так не думаю…

- Це факт, Іре. Навіть, якщо не вона, то хтось інший із воїнів зробить це. А битися вони будуть усі. Раніше вони біли нам необхідні, та тепер загроза з їх боку набагато більша, ніж необхідність їх утримувати…

- Ти параноїк.

- Ні, це ти не розумієш сучасної ситуації. Для того, щоб уникнути небажаних наслідків у нас є лише один вихід винищити їх усіх…

- Ти пропонуєш розв’язати нову війну?! Та ще й на кораблі?!.

- Брате, ти прямолінійно думаєш. Не дивно що тобі не вдалося досягти великих успіхів у політиці. Їх винищення буде проходити позаочно.

- І як ти думаєш це зробити?

- Для початку ми пошлемо їх на Малку. Але не чистими, а змішаними групами…

- Ти збожеволів. Люди не допустять цього злочину.

- Людям байдуже.

- Проте не мені. Я не допущу…

- Що ж, полетиш на чолі першої групи. У тебе буде час переконатися у справедливості моїх слів. Приглянься там до воїнів. Особливо до Трої…

Глава четверта

еликі транспортні кораблі відірвалися від масивних підлог велетенської космічної станції. На реактивній тязі вони вийшли за межі корабля.

Відлетівши на достатню відстань від могутніх стін материнського корабля, транспортники увімкнули термоядерні плазмені двигуни, і стрімко набираючи швидкість, помчали на зустріч велетенській блакитній зорі.

Вони несли людей, рабів та воїнів до гігантської планети, навколо якої оберталася Малка.

Слідом за ними вилетіла друга група транспортників, що несла різноманітне обладнання…

Троя летіла в першому кораблі, разом із іншими воїнами, під командуванням Іра. Дівчину здивували нові воїни, схожі між собою як дві краплини води. Та ще більше її здивувало те, що вони й кроку не робили без наказу…

- Ну ось, - мовила Ірена, - нова планета. Цікаво, яка вона?

- Не знаю, - відповіла Троя. – Але у мене дивне відчуття. Таке, ніби ця планета не прийме нас.

- Що ти маєш на увазі?

- Я ще сама не розумію. Але чим ближче ми наближаємося до неї, тим більше я відчуваю небезпеку. Не так за нас, як за людей. Таке враження, що планета відчуває окупантів. Вона не прийме їх…

В цей момент у відділ до воїнів увійшов Ір.

- Хто з вас Троя? – Запитав він.

- Я. – Мовила чорноволоса дівчина підвівшись на ноги.

- Слідуй за мною.

Троя пішла за Іром, та перш ніж вони зайшли до кабіни пілотів, хлопець зупинив Трою.

- Зачекай, - мовив він. – Розумієш… - Голос Іра звучав невпевнено від хвилювання, і іноді він запинався. – Я не знаю, як це тобі сказати. Загалом… Розумієш, я у військовій справі не розуміюся… Я ж науковець…

- І що? – Запитала Троя, лагідно посміхаючись. Їй сподобався цей хлопець. Їй раптом захотілося допомагати йому в усьому. Серце в її грудях почало сильно калатати. Вона б дивилася на нього й дивилася…

Ір поглянув в обличчя дівчини.

- А ти зовсім не така, як мені розповідали…

Він дивився у темні очі Трої. Його рука мимоволі ворухнулася, і повільно попрямувала до ніжної і сильної долоні дівчини. Та в ту мить, коли Ір вже майже узяв її за руку, Троя раптово різко сахнулася, і відійшла в бік.

- Не треба. – Мовила вона, намагаючись щоб її голос звучав якомога твердіше. Та в неї це не вдалося, і її протест пролунав тихо і ніжно. – Я воїн, а ти людина.

- Так, здається ти права.

Ще кілька секунд вони стояли мовчки, дивлячись один одному в очі, а потім Троя запитала:

- Ти казав, що тобі потрібна допомога?

- Так. – Відразу мовив Ір. – Ходімо.

Вони зайшли до кабіни пілотів. На відеоекрані виднілася планета, навколо якої літала ціла армада транспортників.

На усій планеті був лише один велетенський суперматерик.

- Нам потрібно знайти місце для будування станції. – Мовив Ір Трої.

- Зображення ландшафту є?

- Так. – Відповів один із пілотів, і коли він натис якусь клавішу, на відеоекрані з’явилося зображення материка.

В його центрі була велетенська кам’яна пустеля, вкрита скелями, горами та вулканами. Великі буйні ліси, скелі, гори, стрімкі річки розкинулися по усьому материку, утворивши дивовижну, прекрасну мозаїчну сітку.

Врешті Троя помітила цікаву степову долину, оточену з трьох сторін горами, а з четвертої густими лісами. Кілька водних артерій об’єднувалися у широку, стрімку річку, що ховалася у лісі.

- Ось, - мовила Троя. – Це буде добрим місцем. Тут є все, що потрібно. Вода, дерево каміння і вільна площа для будівництва.

Після цих слів дівчина вийшла з кабіни керування, і пішла на своє місце.

- Що він хотів? – Запитала Ірена, коли Троя затисла ремені безпеки.

- Та так, нічого особливого...

Корабель сильно здригнувся, зайшовши у верхні шари атмосфери. Уся армада сідала на Малку.

Поволі наближаючись до поверхні планети, так, щоб не обпалити корпус корабля, пілот вів його до велетенського півострова, біля самого екватора планети. Малка так оберталася навколо своєї осі, і навколо своєї велетенської "матері", що на одній половині планети-супутника було вічне літо і день, а іншою панували зима та ніч.

У центрі півострова, що знаходився ближче до нічного боку Малки розташувалася потрібна долина.

Кораблі спустились на достатню висоту, і тепер летіли над гігантським льодовиком туди, де на обрії виднілося світло.

Ще десять хвилин, і великий транспортний корабель торкнувся поверхні Малки.

- Все, дівчата, прилетіли. – Мовила Троя. – Всім покинути це корито. І не забудьте іграшки...

Дівчина лагідно погладила своє ІпГМ-10, а потім, вклавши його в кобуру, підвилася із свого сидіння, і підійшла до вихідного люку. Решта "старих" старих воїнів робили те саме, шикуючись в бойовий порядок.

Проте дівчата-копії навіть не поворухнулися.

- А вам що, особисте запрошення потрібне? – Жартома запитала дівчина-воїн із білим, наче свіжий сніг, волоссям, займаючи своє місце з лівої сторони люку. Ірена стояла з правої, а Троя по центрі.

- Ще не було наказу. – Коротко відповіла якась "машина".

Усі "старі" воїни розсміялися, а коли сміх стих, Троя, не обертаючись, мовила:

- Наказу й не буде. Ви повинні самі знати свої обов’язки.

- Наш обов’язок виконувати накази. – Відповіла їй таж-таки дівчина.

Лють наповнила Трою, і вона, швидко розвернувшись, підійшла до нахальної колеги. Зупинившись біля блондинки, дівчина поглянула їй в очі, в яких, здавалося, не було жодної думки.

Ір, що стояв не далеко, і спостерігав за воїнами, хотів було вже підійти. Та передумав. "Весело нам з ними буде..." - Думав він, дивлячись на "молодих" дівчат-воїнів, яких про себе називав автоматами, чи машинами...

- Як твоє ім’я? - Суворо запитала Троя у блондинки, не помітивши Іра.

Воїни знову розсміялися. Та Троя все ще була зла, і тому голос її звучав суворо.

- Так от, "СОПА", підіймай свою задницю, а бігом готуватися до висадки! Це наказ!

"Сопа" хотіла ввідповісти, що вони виконують лише накази людей, та в ту мить до них підійшов Ір, і поклавши руку на плече Трої, звернувся до воїна-копії.

- Ти чула наказ?

- Так точно!..

- Тоді бігом! - Вигукнув хлопець, і всі "молоді" воїни зірвалися з місця, і заметушилися, шикуючись біля виходу. - Сопа... - Промовив він задумливо, дивлячись на Трою, - Цікаво придумала.

Ір, сам того не помічаючи обняв дівчину. Та Троя знову відсахнулася від нього, і швидко зайняла своє місце.

- Що ж, воїни. - Мовив хлопець, коли усі вже були готові. - На нас чекає невідома планета, а отже й невідомі небезпеки. Та зараз наша задача захистити людей і обладнання, доки не буде зведено міста. Всім зрозуміло?

- Так! - Вигукнули всі воїни.

- І ще, - продовжував хлопець, звертаючись в основному до воїнів-копій. - Від тепер ви будете виконувати не лише мої накази, а й накази Трої, мого особистого помічника.

- Що? - Троя різко обернулася. - Я ж не маю на це права. Хіба так можна?

- Ні, та хто дізнається?

Троя хотіла ще щось відповісти, та в цей момент люк здригнувся, і почав поволі відчинятися. Повіяло свіжим повітрям, повним безліччю дивних, нових запахів.

Троя, Ірена та Альба, які мали перші вийти в невідомість, дістали свою зброю, і надівши темні, сонцезахисні окуляри, приготувалися в будь яку мить почати стріляти...

Глава п’ята

онце невпинно стояло в одній точці неба. Воно ніколи не рухалося. Не заходило і не зходило. Здавалося, що воно ніколи не втомлювалося , і не потребувало відпочинку. Чи може воно боялося, що коли сховається за обрій, то вже ніколи не побачить своїх дітей, котрі весело простягли до нього свої зелені крони. Чи тих двох маленьких, білих, кудлатих клубочки, що весело бігали один за одним, то зкочуючись з пагорбка, то ховаючись від раптової тіні...

Весело літали якісь дрібні істоти, сідаючи то на ту, то на іншу квітку. На порослих травами пагорбках, що знаходилися миже двома ріками, паслися дивні маленькі істотки, котрі мали чотири лапки, і були покриті міцною, темно-зеленою лускою.

І навіть велетенські, страшні гори простягли гострі зуби своїх верхівок до сонця, вигріваючи мосивні льодові крони.

І все дихало спокоєм та звичайною гармонією життя...

Та раптом над вершинами гір почувся дивний рев. А згодом безліч великих, дивних металевих істот закрили своїми тілами небо, і мешканці райської долини потрапили у небезпечну тінь, яка вселяла в них жах.

Це були людські космічні кораблі.

Ось перший з них торкнувся порослого травами грунту, прим’явши тендітні рослини під своє важке черево.

А згодом, масивна частина на боці корабля відділилася, і поволі, описуючи дугу кола, пішла до низу.

Та лише люк утворив шпарину, в яку могла б протиснутися людина, як із корабля вискочила якась істота, схожа на людину. Її чорне волосся яскраво виблискувало у могутніх променях блакитної зірки. У руках дівчина тримала дивний предмет, від якого пахло смертю.

М’яко призимлившись на ноги чорноволоса істота зробила різкий оберт, озираючись навколо...

Дівчина помітила, що до неї наближається невелика, біла, пухнаста істота, від якої несло жахом за своє життя.

За цим білим клубочком летіла ще одна істота, намагаючись його з’їстикрила переслідувача були вкриті білим пір’ям, а тіло жовтою та чорною шерстю. Розміром хижак був трохи більший за саму дівчину. Голова істоти була вкрита темносиньою шерстю. А у великому дзьобі було безлічгострих, загнутих, немов у щуки, зубів.

"Десь я вже таких істот бачила," - майнула думка в голові дівчини.

Та часу на роздуми не залишалося. Ще б мить, і малий пухнастик потрапив би в гострі зуби летючої потвори, тай сама дівчина також могла постраждати. Не гаючи часу Троя підвеласвою зброю, і натисла на гачок. Потужні хвильові імпульси розірвали тварюку на шматки.

Мале, пехнасте створіння, відчувши, що небезпека минула, вдячно підійшло до свого рятівника, і потерлося об ногу дівчини.

А тим часом люк уже повністю відчинився, і з великого транспортника почали виходити решта воїнів. Коли вони розійшлися, і оточивши долину, з’єдналися з воїнами із інших кораблів, Троя нагнулася, і узяла пухнастика на руки.

Пригріте теплом дівчини, і відчувши її любов біле, пехнасте створіння, розміром з маленьке котиня, стрибнуло вверх, і вмостившись на плечі Трої тихенько замуркотіло.

В цей момент до дівчини підійшла якась блондинка у чорному, шкіряному одязі. Її очі були повністю позбавленні думок.

- Командире, - мовила вона, - які будуть накази?

Маленьке, пухнасте створіння, що сиділо на плечі Трої, відчувши небезпечну бездумність, яку так і випромінювала білявка, підвелося на задні лапки, і випустивши на передніх лапках неймовірно великі кігті, погрозливо зашипіло.

Троя лагідно погладила пухнастика, а потім промовила:

- Забезпечте охорону людей і майна. Стріляйте в усе, що буде становити небезпеку.

Коли дівчин-воїн пішла виконувати наказ до Трої підійшов Ір.

- Ну як тобі ця планета?

- Не знаю, - відповіла дівчина. - Вона гарна, та таїть в собі якусь небезпеку..

"Так, - подумав Ір. - Але ця небезпека не в планеті, а в моєму братові".

Глава шоста

р сидів у нещодавно збудованій кімнаті, де розташовувався центр зв’язку. З моменту їх прибуття на цю планету минув вже добрий місяць.

За цей час вони встигли багато зробити і дослідити.

Ір багато спілкувався із "старими" воїнами, зокрема з Троєю. Йому сподобалася ця дівчина. Йому хотілося бути з нею. Та вона була воїном. Хоча, насправді, це зовсім не турбувало Іра. Він кохав Трою, а це було головне.

От тільки сама дівчина переймалася цим. Хоч їй і хотілося бути з Іром, та вона не могла. Адже за законом їй грозило вигнання. В ліпшому випадку - смерть.

"От якби я був королем, - думав Ір, чекаючи відповіді з материнського корабля, - я б змінив увесь наш устрій..."

Хлопець вже давно помітив, що відбувається щось не те. Будівництво йшло за новими правилами. Людей було дуже мало. До того ж ніхто не збиррався будувати інших баз.

Тому Ір відіслав повідомлення своєму братові, і тепер чекав на відповідь.

Та чекати йому довелося ще довгою але коли минуло півтори години, екран, нарешті, засвітився, і на ньому з’явилося зображення короля.

- Привіт, братику, - мовив Ростам. - Як справи? Ну, що, я був правий?

- Ні, - різко відповів брат короля. - Тобі варт було б самому ліпше познайомитися з воїнами. Вони розумні і чуйні. Мені, навіть, іноді здається, що вони більш достойні, ніж люди...

Ростам голосно розсміявся, а тоді відповів:

- Тому, це ще одна причина для їх винищення. Адже вони можуть відчути, що "кращі за нас", і тоді війни не уникнути...

- Саме те, що робиш ти, призведе до війни! - Вигукнув Ір. - Чим більше ми їх гнобимо, тим більше вони накопичують злоби на нас.

- Та невже? - Голос короля звучав награно здивованим. А лице так і видавало призирство та насмішку. - Ти говориш як рабофіл.

- Чому ти не можеш збагнути, що в цьому вони праві?

- Ти впевнений в цьому?

- Послухай, - мовив Ростам після невеличкої паузи. - Ми створили їх, і вони повині виконуввати ті закони, які ми їм дали. Так, як ми виконуємо закони Богів, що нас сотворили.

- Ніхто не бачив Богів...

- Ти говориш як зрадник. Що Боги роблять з тими хто порушує їхні закони? Вони знищують його.

- Але ж ми не Боги. Яке ми маємо право вирішувати кому з них жити, а кому ні?

- Ми створили їх, я для них ми Боги.

- Чи не багато ти на себе береш?

- Гаразд, а що б трапилося, якби ви не заборонили воїнам розмножуватися? Де б ділася ваша богоподібність?

- Це було необхідністю...

- Але ж Боги не заборонили тобі відчувати, кохати... Ким би був ти з такою забороною? Тупим механізмом для досягненя чужих цілей?

- Можливо. Але ми люди. Нас створили Боги. А ми створили собі знаряддя праці. І байдуже з чого. Колись, ще на Землі, люди створювали знаряддя з каменю та палок. Потім людство приручило тварин, зробило машини. А тепер ми створюємо собі тварин самі. Це більш доцільно...

- Одже усі ці воїни для тебе лише тварини?!.

- Знаєш, в людей менше людського ніж в них.

- Саме тому їх потрібно знищити.

Ще кілька хвилин вони помовчали, а потім король звернувся до свого брата.

- Доречі, візьмеш із собою загін Трої, і підете на темний бік планети.

- Наша розвідка зафіксувала тамдивну долину. Вона оточена вулканами. Можливо, там буде щось цікаве. Цю долину потрібно дослідити...

- А чому саме загін Трої?

- Ти сам казав, що у неї найкращий загін. А я ж не хочу, щоб із моїм братом щось трапилося.

- Ти просто хочеш її смерті. Що вона тобі зробила?

- Не говори дурниць. - Ростам ще хвилину над чимось подумав, а тоді додав: - Вирушайте прямо зараз. Не можна зволікати. Скоро Малка увійде в тінь материнської планети. А ми ще не знаємо до чого це може призвести.

- Гаразд, - відповів Ір. - Але спочатку дай мені відповідь на одне невелиске запитання.

- Чому ще не прилетіли люди, і не почалося будівництво інших станцій?

- У цьому немає необхідності.

- Ми не збираємося тут залишатися на довго. І не залишимо на цій планеті представників нашого роду.

- Під час останніх війн загинуло багато людей, тай кораблю потрібні нові ресурси...

- Тобто, ти хочеш викачати з цієї планети все, що можна?

- Чому ти завжди все так драматизуєш?

- Я не драматизую, я просто не можу збагнути, хто ж ти на справду?..

- Гаразд. В мене ще багато справ...

Частина перша

(Продовження)

Глава четверта

ісля того, як відеоекран згас Ростам ще довго сидів, дивлячись на своє відображення у чорному тлі відеоекрану, і роздумуючи, що йому вчинити.

Він любив свого брата, і не хотів втрачати. Проте Ростам вже давно хотів позбутися воїнів. Король вже давно ненавидів цих напів людей, напів потвор з Альбінару.

Роста вже й сам не пам’ятав, чому він так ненавидів воїнів. Можливо це були ще дитячі враження від побаченого. Ще з тих далеких часів, коли жив його батько. Коли його, ще п’ятирічного хлопчика, старий король Редс узяв із собою до лабораторії, у самих нижніх рівнях космічного дому.

Саме там п’ятилітній Ростам вперше побачив її. Велитенську красиву чорну кішку. Її висота була більша, майже в два рази, ніж висота майбутнього короля. Чорна коротка шерсть яскраво виблискувала у світлі довжелезних ламп.

Це була вона. Велетенська кішка Альбінару. Королева свого могутнього народу. Повелителька цілої планети островів і безмежного океану.

Проте кішка була настільки виснаженою, що вже майжее не рухалася. Із розпоротого живота альбінарійки на підлогу вивалилися скревавлені нутрощі, і вже встигла набігти ціла калабаня яскравочервоної крові.

Красива, вільна, і колись небезпечна королева доживала свої остані миті.

Ще один важкий подих липкого, незвичайного повітря, і тіло красивої кішки застигло у страшній, неприродно-понівечиній позі. А в очах залишилася лише ненависть. Ненависть до всього людства.

Ростам ще й досі пам’ятав цей погляд, сповнений неймовірної люті та безсилої злоби...

Можливо саме це стало причиною його ненависті до воїнів.

А можливо ця ненависть взялася із подальших подій?..

Велика кішка загинула, а батько ростама навіть не глянув на неї. Він дивився на науковців, що вовтузилися великим гуртом біля якогось столу.

Врешті-решт, один з науковців, із сильно розцарапаним лицем, обернувся, і мовив:

- Можете подивитися.

Старий король узяв свого сина за руку, підвів до столу. На металічному столі лежала новонароджена дівчинка. Редс посміхнувся до неї, і вона посміхнулася йому у відповідь.

Коли дівчинка посміхнулася, то було видно дві пари гострих, великих кликів.

- Познайомся, Ростаме, - мовив старий король, - це твоя сестра. Я назову її Троя. Вона є вільнонародженою, так само, як і всі ми.

А потім були довгі роки розмноження воїнів, подібних, але й одночасно відмінних від Трої.та вони не були вільнонародженими, і не мали ніяких прав.

Редс повністю увійшов у свої амбіційні плани, а Ростам приклав усіх зусиль, що б знищити будь які спогади про те, що його сестра Троя є дочкою короля та альбінарійської королеви. Про те, що дівчинка воїн є вільнонародженою.

А зробив він це тому, що ніяк не міг змиритися із тим, що напівлюдина буде мати рівні права з ним.

А потім була війна на Варії, де воїни дійсно проявили себе більш людяно за самих людей.

"А може Ір правий, - подумав Ростам, - і воїни справді більш достойні за людей?"

- Ні! - Раптово вигукнув він. - Це не можливо! Їх потрібно знишити! Щож мені робити?..

Раптом двері відчинилися, і до кімнати зайшов один із радників.

- Ваша величносте, - мовив він. - Погані новини. Щойно надійшли результати дослідження зорі. Вона не стабільна. Будь-якої миті цей блакитний надгігант може вибухнути. Хоча науковці стверджують, що у нас ще є близько тридцяти - сорока годин. Потрібно забирати з Малки людей ті воїній. Та й самим нам треба утікати на бузпечну відстань.

Ростам нічого не відповів. Він просто повернувся до відеоекрану, і став налаштовувати зв’язок з планетою.

Згодом, коли на екрані з’явилося зображення вже літньої жінки, король мовив:

- Представтеся.

- Я Ріна аль Івон, народилася п’ятдесят літ тому. Заступник командира Іра, і на час його відсутності виконую обов’язки керування колонією.

- Негайно зв’яжіть мене з моїм братом.

- Хвилинку, ваша величносте.

Ріна щось натисла на пульті керування, але нічого не змінилося. Вона натисла ще кілька разів, але все залишилося без змін. Після цього вони тремтячим голосом звернулася до короля:

- Щось трапилося. Ми втратили з ними зв’язок.

- Що?! - Вигукнув Ростам, але швидко взявши себе в руки, мовив, вже спокійним голосом:

- Гаразд. Розпочинайте термінову евакуацію. На все у вас є п’ятнадцять годин. Беріть лише саме необхідне. Доречі, скільки на планеті старих воїнів?

- Я точно не знаю, десь біля двох тисяч.

- Добре. Залиште одного корабля на випадок, якщо Ір, всеж таки, повернеться вже після вашого відльоту. Для охорони зорельоту залиште старих воїнів.

- Але ж... - Збентежено почала Ріна.

- Я сказав усіх. - Різко обірвав її король. - І ще, залиште для мого брата повідомлення.

Жінка щось натисла, і Ростам почав говорити:

- Брате, зірка от-от вибухне. Я залишаю тобі корабель та воїнів для охорони. Наздоженеш нас...

Король натис на кнопку і зображення згасло.

- Що ж, брате, - мовив Ростам сам до себе, - вибач. Якщо ти повернешся вчасно, то забереш із собою воїнів. А якщо ні - загинеш разом з ними. Мені дуже шкода, але завжди слід досягати мети. Будь-якою ціною...

Частина друга

Небезпесна планета

Глава сьома

Небезпека близько

евеличкий літаючий човник, на борту якого вміщувалося всього дванадцять чоловік разом із пілотами, поволі плив над велетенським материком, вздовж лінії, що розділяла сушу та океан, наближаючись до темної смуги на горизонті, за якою розпочинилася ніч.

У кабіні, поряд з двома пілотами, ьули Ір та Троя.

Ір задумано дивився у далеку, одвічну ніч. А дівчина-воїн з цікавістю спостерігала за роботою пілотів. Ще до віїни на Варії Троя мріяла літати на таких машинах. Вести потужні космічні кораблі крізь безмежність простору.

Коли їй вперше відмовили, то сказали, що у неї немає необхідних знань. І вона почала таємно навчатися. В цьому їй часто допомагав Втікач.

Згодом вона знала усю теорію польотів та навігації. Досконало знала будову і принципи керування усіма літальними апаратами на велетенській станції, і навіть почала вивчати управління нею. Проте, її все не брали у пілоти. Хоча на цей раз вже аргументували це тим, що дівчина не є вільнонародженою.

Тому у Трої не було практики...

Корабель наближався до скельної гряди, що підходила аж під самий океан.

На вершинах крутих скель сиділи сотні дивних велетенських "птахів". Крила їхні були вкриті білим пір’ям, а тіла жовто-червоною шерстю. Могутні кігті на велетенських лапах впилися в тверде каміння скель мов у масло. Вони вороже дивилися на залізного монстра, що наближався до їхньої домівки.

У вибитих в скелях кам’яних гніздах були їхні малюки.

Корабель бідлітав все ближче, і тепер, крізь переднє скло літального аппарату Троя виділа, як вороже настроєні птахи збиралися на вершинах скель. Їх було уже більше сотні.

- Не подобається мені це. - Мовила дівчина до Іра.

- Оті збори. - Троя показала на дивних істот. - Щось в них є вороже...

Не встигла дівчина закінчити свою фразу, як літальний аппарат промчався над скелями, і за ними показалася широка степова рівнина, оточена за трьох сторін велетенськими горами, а з боку був безмежний океон. Дівчина помітила в далині дивний каньйон, що пронизав скелі.

- Ну ось, - мовив Ір, - а ти боялась...

Раптом, щось глухо ударило о дах човна. Потім ще раз. А згодом дивні кдари почали лунати із різних боків.

Велетенсько жовто-чорна фігура ударила у лобове скло, розбиваючи його на мільярди дрібних, гострих уламків , і довга, дзьобоподібна паща, із безліччю гострих, загнутих до середини зубів, блискавично потягнулася до шиї головного пілота.

Не зважаючи на сильний біль у лівій руці, яка була сильно порізана шматочками скла, Троя миттєво вихопила зброю, і натисла на пусковий гачок.

Два потужних хвильових імпульси рознесли тіло хижака на шматки. Проте було вже різно. Зубата паща міцно впилася в шию пілота. Ще кілька останніх хаотичних рухів, і його тіло стихло.

Літаючий човен почав хаотично кружляти, невпинно наближаючись до землі.

Ір тряс другого пілота, і кричав йому на вухо:

- Вирівнюй це чортове корито! Інакше нам всім кінець! Вирівнюй, кажу!..

Але пілот його нечув. Його погляд завмер на двах "птахах", що стрімко наближалися до повітряного човна.

Не гаючи часу Троя скинула на підлогу мертве тіло, і сіла на місце пілота. Переклавши свою ІпГМ-10 у ліву руку, дівчина, правою рукою, потягла штурвал на себе, вирівнюючи човна. При цьому вона, пораненою рукою, невпинно стріляла у наближаючихся небезпечних істот.

Сила віддачі боляче била по пораненій руці. Якийсь гострий шматок скла відірвався від ще не облетівшого гурту, боляче ударив в лице Трої, розрізавши шкіру над правим оком. Яскраво-червона кров тоненьким цівком потекла по ніжній щоці. А дівчина все стріляла...

Кілька пострілів потрапили в нікуди, але один, все ж, знайшов свою жертву, і ще один хижак розлетівся на шматки.

Раптом до кобіни долинув звук, схожий, ніби хтось рвав металесий корпус повітряного човна, а за мить останній крик якоїсь із дівчат-воїнів. Почулися постріли імпульсних гармат.

Ір скинув ще живого другого пілота, який так і не зміг узяти себе в руки, на підлогу, і сів на його місце.

- Сідаємо! - Гукнув він до Трої, хоча дівчина і так вже вела човна до землі.

Ще дві хижі істоти намагалися влетіти в кабіну, та потрапили на влучні постріли імпульсної гармати.

Троя лише на мить обернулася і побачила Альбу, що була скревавлена не менше неї самої...

Ще кілька секунд, і човен торкнувся землі. Проте "птахи" покинули свою жертву, і полетіли геть...

Глава восьма

озбитий літаючий човен стояв посеред трав’янистої рівнини, оточеної морем та океаном. Біля нього було усього шість чоловік. Четверо дівчат у військовому одязі, та двоє чоловіків.

- Хто загинув? - Понуреним голосом запитала чорнява дівчина.

- Арта, Ніла, Садра, Кіна та Ірена. - Таким самим голосом відповіла їй білявка на ім’я Альба.

- Потрібно вибиратися з відсе. - Мовив Ір. - Оплакувати їх будемо потім.

- Ми не зможемо вивести з відсе усіх, - відповіла йому Троя. - Віта та Герна важко поранені. Їх ми не зможемо транспортувати.

- А що ти пропонуєш?

- Я піду сама. Тут не далеко. Знайдіть безпечне місце, і заховайтеся. За десять годин я маю повернутися...

- Я не відпущу тебе саму. Ти теж пораненна. - Раптом заперечив Ір. - До того ж потрібно щоб хтось вів човна...

- Я піду сама. Ти потрібен їм тут. Лише ти зможеш допомогти пораненим. А я візьму на базі кількох пілотів...

Троя ішла вузькою стежкою між височенними горами. Масивні льодяні та кам’яні шапки грізно нависали над головою, і грозили у будь яку мить упасти, роздавивши дівчину, і залишити решту людей та воїнів без надії на порятунок.

Та Троя не звертала уваги на цю невідому небезпеку. На її очах були сльози. Сьогодні вона втратила свою найкращу подругу. Дівчину, яку знала ще з далекого дитинства...

Дуже давно, коли Трої було близько дванадцяти років, її вперше привели в навчальний корпус воїнів. Там вона була, як їй здавалося, наймолодшою. Її отточували дівчата-воїни, яким на вигляд було близько вісімнадцяти років.

Із малої дівчинки часто насміхалися, проте ірена завжди допомагала Трої. Навіть, одного разу, коли одна із дівчат-воїнів захотіла посміятися із наймолодшої дівчинки. Троя тоді не захотіла виконати ганебного наказу, і її ледь не побили. Проте на допомогу юній Трої прийшли її сильні Альбінарійські корені. У цій непотрбній бійці дівчинка убила свого супротивника, перекусивши нападнику сонну артерію.

Почалося розслідування, проте Ірена прикрила Трою, узявши всю вину на себе.

А потім був важкий бій на Варії. Багато хто тожі загинув, та Ірена і Троя не раз рятували одна одній життя...

А тут, на цій клятій планеті Троя не змогла захистити свою подругу. У неї не вистачило сил...

І тепер сльози текли з очей дівчини, змішуючись з кров’ю ще не загоєних ран...

Через свої спогади дівчина навіть не помітила, як на далекому горизонті з’явилася чорна, зловіща тінь. А поряд з нею був обрис велетенської материнської планети, що займала увесь обрій.

Почувся далекий гул. Масивні скроні гір дрібно затремтіли. Невеличкі камінчики із величезною швидкістю полетіли до низу на вкриту пилом і камінням міжгірську стежку.

Один з камінчиків боляче ударив Трою в плече, і це привело дівчину до тями.

У небі панічно кружляли дивні "птахи", що кілька годин тому знищили їх човен, і вбили половину команди.

Троя поволі прискорила крок, і вскорі перейшла на біг, щомиті набираючи швидкість.

Дивний гуркіт посилювався, і з верхівок почали падати все більші й більші каменюки. Десь, високо над головою дівчини щось гучно трісло, і велетенські снігові потоки полетіли в урвище, по дну якого бігла Троя.

Проте дівчині пощастило вчасно вибігти на більш безпечне місце...

Троя озирнулася, і помітила, як із-за снігового пагорба, з’являється стадо дивних, велетенських тварин, схожих на лахматих биків із закрученими рогами. Схожих тварин Троя вже бачила колись на відеоекрані, але ті не були такими лахматими, і не мали таких велетенських рогів. Але ті, що бічила колись дівчина, якщо вірити словам диктора, що вів ту програму, служили людям ще на далекій рідній планеті Земля. Та й в цей час також на кораблі є цілі ферми, де спеціально розводять цих дивних тварин заради молока та м’яса.

Але в цьому стаді були зовсім інші тварини. Могутні, масивні, із зляканими очима вони, піддавшись паніці та стадному інстинкту, покинули всої обжитті місця, і втікали чим далі.

Але від чого?

І от на їхньому шляху стала така маленька і безпомічна перешкода, як якась слабка, невідома їм істота...

Троя дивилася, як на неї несеться стадо дивних биків (як вона про себе їх назвала), і не могла поворухнутися. А стадо все бігло в перед гониме невідомим страхом...

Мілке та велике каміння продовжувало падати із височених скель в урвище.

Один із дивних биків зашпорхнувся за впавший валун, і упав на землю. Та стадо від цього не зупинилося ні на мить. Тварини, що бігли з-заду безжально затоптали невдаху.

Ця картина привела втомлену Трою до тями. Та від важких подій останнього дня, що давелося їй пережити, дівчина не могла раціонально мислити, тому повністю довірилася своїм рефлексам.

Троя трохи присіла, ніби готувалася до різкого нападу. Її спина вигнулася дугою, мов у кішки. А під дією рефлексів, вона, сама того не усвідомлюючи, оголила свої білосніжні міцні клики, і грізно зашипіла.

Тепер вона дійсно більше походила на тих грізних котів з альбінару, ніж на людину.

Коли стадо вже було поряд Троя різко підскочила догори, і м’яко, по-кошачому, приземлилася на велетенський валун, що виступав із скелі, і нависав над безкінечною рікою волохатих тварин.

Дівчина-воїн щосили вхопилася в рітавний камінь.

Гул все зростав, а стадові, все ще, не було видно кінця.

Камінь, на якому лежала Троя, дрібно тремтів, немов то була не кам’яна брила, а маленьке диття, що стояло перед чимось великим, незвіданим і лякаючим.

І раптом щось глухо трісло. Тремтяча опора, на якій лежала злякана дівчина, полетіла до низу, падаючи пряво в бурхливий потік могутніх тварин.

Від сильного удару Троя ледь не втратила свідомість. Та вона була змушена зі всіх сил триматися за свою свідомість, і за верхівку великого, рятівного каменя, щоб не упасти під смертоносні копита.

Камінь був справді великий і важкий. Упавши, він придавив кількох із дивних биків, і тепер розбив стадо на дві течії, що кожної миті все ближче наближалися своїми тілами до каменя.

Троя висіла тримаючись за верхівку каменюки здоровою рукою, а її ноги звисали над землею на висоті добрих пів метра.

Врешті дівчина змогла зачепитися за камінь другою рукою, і спробувала підтягнутися. Та якась із тварин боляче зачепила Трою своїм могутнім рогом.

Дівчина відчула сильний біль у правому боці, та почула дивний, хлухий тріск власних ребер. Одразу ж стало неможливо дихати, і не лише через пилюку, що густою хмарою оповила все урвище.

Перемагаючи нестерпний біль, дівчина, всеж, видряпалася на верхівку каменя, і спробувала сісти по зручніше. Так, щоб біль відчувався як найменше. І тепер Троя була в відносній безпеці.

Та, все ж, ця безпека була лише примарою. Трої довелось боротися із собою. Із непоборним бажанням відпочити, заснути і загинути...

"Прийми це. - Шепотіло щось у середині дівчини. - Ти знаєш, що це кінець. Тобі не вийти з відсе. Віддайся у обійми забуття..."

І Троя була готова це зробити. Вона почала по волі хилитися, закриваючи блаженно очі і віддаючись у солодкі та холодні обійми забуття. На її лиці з’явилася лагідна посмішка.

Та щось витягнуло дівчину із стану напівпритомності.

Причиною було те, що якийсь із биків на повній швидкості врізався лобом об каменюку...

Троя втратила рівновагу і полетіла до низу, прямо під удар багатотонної живої маси.

Проте, завдяки своїм рефлексам дівчина змогла знову вцепитися за рятівний камінь, і тепер втомлено нависала над ревучим і гуркочучим живим потоком.

"Піддайся долі. Дозволь нехай тебе прийме солодке забуття..." - Говорив той самий солодкий голос в голові Трої. Та на цей раз він не гіпнотизував. Нічого не відповівши дівчина сильніше вцепилася в каменюку.

Гул почав стихати. Стадо закінчувалося.

Ще трохи так повисівши, дівчина, все ж, дочекалася, коли усі тварини промчать під нею. І лишень останній бик промчався повз Троя ростисла втомлені руки, і безсило упала на землю.

Трішки так полежавши, дівчина дочекалася, закім хоч трохи вгамується біль. Лише потім вона спробувала підвестися.

Гострий біль пройшов всім тілом, та Троя, все ж, підвелася, і пішла дорогою вмощеною камінням та трупами затомтаних чи розчавлених тварин.

Глава дев’ята

Покинута база.

олись шумна і жива база колоністів, тепер нагадувала спустошене, вимерле місто. Ніби якась невідома сила викосила все навкруги. Зібрала всіх людей, і помістила їх в далекі, незвідані краї.

Лише одинокий корабель класу ЛТ 81* стояв неподалік бази на березі біля річки.

Біля корабля шумно тинялися воїни, котрих залишили на цій планеті.

Материнська планета уже повністтю піднялася над обрієм, і тепер поволі просувалася до сонячного диску. Річка, на березі якої сиділим воїни пришвидшила свою течію, і зробилася мільчою.

Раптом, одна із дівчат-воїнів помітила в далині змучену фігуру, що ледь пересувалася похитуючись і ледь переставляючи ноги.

Кілька дівчат побігли до фігури, і згодом принесли втомлену і скривавлену чорняву дівчину-воїна.

- Що трапилося? - Запитала одна з воїнів у Трої, коли її м’яко опустили на землю. - Де всі?

Троя коротко розповіла, що з ними трапилося, а тоді запитала:

- А де всі? Де пілоти?

- Вони усі полетіли, а нас залишили тут. Охороняти корабель.

- Але чому вони полетіли? - Запитала Троя.

- Ми не знаємо, можливо це зв’язано із цим затемненям.

- Можливо, - задумливо мовила Троя, сідаючи на м’яку траву. - Цілком можливо, що ця рівнина скоро перетвориться на море.

- З чого ти це взяла?

Дівчина якусь мить ще дивилася у небо, де материнська планета вже в притул наблизилася до сонця. Потім ще кілька секунд дивилася на річку, течія якої зробилася на стільки сильною, що з легкістю підіймала невеличкі камінчики і несла їх геть. Більші камені інтенсивно перекачували по дну річки.

- Те урвище, яким я йшла сюди, - врешті мовила Троя, - було промите океаном. Тисячі, сотні тисяч таких затемнень призвели до утворення того ходу.

Ще якусь мить дівчина відчужено дивилася на своїх колег, а тоді різко вигукнула:

- О Боги! Потрібно негайно забрати з відти Іра та дівчат!

Троя різко встала на ноги, і долаючи страшний біль пішла до корабля.

- Усі в корабель! - Наказала вона, і перша нарнула у напівтемряву літаючої машини. - Тут є ще хтось, хто вміє літати? - Запитала Троя, коли усі воїни вже пройшли до середини, і масивний металевий люк зачинився. Та відповіддю їй було лише мовчання. - Що ж... - Дівчина обрала першу ж, що втрапила їй під руки, колегу, і підійшовши до неї, мовила: - Підеш зі мною. Я сама не впораюся з цією машиною.

- Але ж я не знаю, що робити... - Тихо заперечила дівчина-воїн із яскраво-червоним волоссям.

- Не хвилюйся. Я тобі казатиму, що робити.

Дівчата пішли до кабіни пілотів, згодом, потужний транспортний корабель відірвався від поверхні планети і полетів до далеких гірських хребтів, що ховали вічнотемний горизонт.

Глава десята

Загибель планети

перше за кількасот останніх років ніч насуваласа на країну вічного дня. Швидко робилося темно і холодно. Із сторони океану дув льодяниі вітер. Сам океан здавалося сказився. Вода почала підійматися, і повільно почала заливати рівнину. Час від часу з’являлася велика хвиля, і покривала трав’янисту долину тонким шаром води.

Ір подивився на свої змочені ноги.

- Нам потрібно піднятися вище. - Мовила Альба.

- Так, ти права, - відповів Ір. - Ви зможете перенести поранених он до того плато? - Хлопець показав розкритою долонею на невеличке плоскогірне плато, на яке можна було легко забратися.

Ще одна хвиля прокотилася по долині. Рівень води піднявся, і тепер потерпілим довелося йти по шиколотки у холодній воді.

До рятівної висоти залишалося вже не далеко, та вода швидко прибувала. Трав’янистий грунт швидко перетворився в болото. Йти було все важче й важче. У воді почали шмигати дивні морські істоти. Одні з них виїдали праву, інші - полювали за травоїдами. Якісь довгі слизькі істоти звивалися біля ніг людеу, намагаючись прокусити міцне шкіряне взуття.

Підійшовши до рятівної висоти, і вилізни на неї, Ір оглянув місцевість.. біля дальньої кам’яної стіни була широка тріщина, у якій хлопець знайшов уламки дерев.

Стягнувши їх на центр плато, Ір склав їх на купу, і розпалив багаття. Навкруги вже повністю стемніло. Вода прибувала все швидше і швидше. У темряві щось постійно викидалося з води.

Раптом із темряви виринуло щось велике, змієподібне, вкрите міцною темною лускою. Істота швидко кинулася до вогню, і схопивши червонокосу дівчнину, шо лежала біля багаття, зубатим ротом, миттево зникло у темних водах небезпечного океану, прихопивши із собою свою здобич...

- Он! - Раптом вигукнула Альба, показуючи у далечінь на невеличкий вогник, що швидко рухався над чорними скелями.

Коли вода вже майже сягнула єдиного рятівного острівця, велетенський транспортник завис біля втомлених і наляканих воїнів. Відкрився задній люк, і потерпілі стали швидко забиратися у невірно гойдаючийся літальний корабель.

Коли останій воїн заскочив до зорельоту, Ір натис на якусь кнопку, і масивний люк почав зачинятися. Та перш ніж він встиг зачинитися корабель вже почав набирати висоту, прямуючи у відкритий космос.

Ір попрямував до кабіни. Він навіть не звернув уваги на те, що в кораблі було надто багато воїнів. І чому саме транспортник?

Хлопець сподівався усе розпитати у пілотів, та аж ніяк не сподівався зустріти в кабіні поранену, скревавлену Трою, котра вела корабель з останіх сил. Було дивом лише те, що дівчина ще могла сидіти у кріслі пілота. Поряд з нею сиділа інша дівчина-воїн, і виконувала усі інструкції Трої.

- Що трапилося? - Запитав Ір. - Де пілоти?

- Вони усі покинули планету. - Відповіла незнайома дівчина-воїн.

- Я не знаю. Вони лише наказали чекати нам вашого повернення, і передати ось цей диск. - Дівчина із яскраво-червоним волоссям дістала невеличкий металевий диск, і протягнула його Ірові.

- А куди ж ми летимо? - запитав хлопець, змінюючи на місці головного пілота втомлену Трою.

- Ми запеленгували сигнал корабля, і летимо на нього. - Відповіла йому дівчина і показала на один з відеоекранів, де світилася зелена точка, вказуючи місце знаходження материнського корабля.

- Але ж це за межами системи! - Вигукнув Ір. - Так от яку ти ведеш гру, - мовив хлопець сам до себе, і вивівши транспортник на потрібний курс, почав поволі набирати швидкість.

Та раптом на одному з екранів з’явився червоний напис: "небезпека". За написом на відеоекрані з’явилося зображення із одного з чисельних зондів.

Велетенська блакитна зірка мирно випромінювала свою енергію в космос. Та раптом щось трапилося, і зірка ніби почала розлазитися. Спочатку повільно, потім все швидше і швидше. І врешті потужний вибух погнав розпечену плазму та зоряний газ в усіх напрямках і з неймовірною швидкістю.

Ір поглянув на відеоекран заднього сканування, і помітив, що плазма вже досягла Малки, і поглинула її. Тепер вона швидко наближалася до корабля.

- А щоб тебе темні боги гвалтували!!! - Вигукнув Ір, і різко ввімкнув двигуни надсвітлової тяги.

Корабель сильно здригнувся, та за мить небезпечний зоряний пил почав залишатися позаду.

Частина третя

Глава перша

Розповідь про землю.

елетенський космічний корабель поволі плив у міжзоряному просторі. Велетенський дім для мільйонів людей та мільярдів видів рослин і тварин зібраних з різних куточків галактики, мирно продовжував свіцй тисячолітній шлях.

Та після чергової невдачі у ммешканців цього міжзоряного мандруючого дому настрій був не найкращий. Ось уже сотню років їм не вдалося колонізувати жодної нової планети. До того ж корабель потребував ремонту та поновлення ресурсів.

Хоча й на Малці людям вдалося трішки поновити запаси, проте такий великий корабель потребував більшого...

На самих верхніх рівнях корабля знаходився командний центр. Тут сиділи люди, котрі керували велетенською летючою фортецею.

Тут же й був король.

Ростам сидів за столом по середині велетенської зали керування, і спокійно спостерігав за роботою потужних тягових лазерів.

- Ваша величносте, - перервав його думки один з пілотів. - Прибули розвідники з...

- Відомостей про мого брата немає?

- Поки що ні, але згідно із інформацією, що надійшла із зондів, то один транспортний корабель покинув Малку, за кілька хвилин до вибуху.

- Гаразд. Клич до мене тих розвідників.

Пілот натис якусь кнопку, і швидко щось сказав. За кілька хвилин металеві двері відчинилися, і до кімнати зайшло двоє вже не молодих чоловіків, одягнених у дивний одяг. Вони носили дивні блідоблакитні штани зроблені із цупкого матеріалу. На ногах у них було диіне чорне масивне взуття зроблене з невідомого матеріалу. Одягнені вони були в чорні шкіряні куртки, схожі на ті, що носять воїни, але більш масивні. На шиї кожного з них була важка металева цепочка. Під курткою виднілася чорна футболка із дивним кольоровим зображенням якоїсь апокаліптичної сцени, і напис "IRON MAIDAN". Довге волосся було зібране в окуратні хвостики.

- Де король? - Запитав один із розвідників грубим, трішки хриповатим голосом.

- Я. - Коротко відповів Ростам, підіймаючсь із стільця. - Я новий король. Старий король Редс, мій батько, помер.

- Нам дуже шкода.

Якусь мить усі мовчали, а потім Ростам запитав:

- І з відки ви прилетіли?

- Із Землі, - відповів йому другий розвідник, що був плотнішим за свого товариша, і носив коротку борідку.

- Це центральна планета? Та, із якої ми родом?

- І які там новини на Землу?

- Ми все розповімо, але розпочнемо із самого початку:

Кілька десятиліть тому король Редс розвернув корабель і погнав його до центру відомих територій, де й знаходиться материнська планета. Нас було вислано у розвідку...

Земля - цікава планета. Людство на ній залишилося, і вижило у великій катастрофі. Але воно змінилося. Багато з того, що відомо нам вони не знають. Їхня техніка слабенька не становить нам загрози.

Люди на Землі живуть не так як ми. Вони усі розділені. Кожен живе заради себе.

Все людство на планеті розділене на певні територіальні групи, які називають країнами. Кожна країна має свою мову, свою культуру і традиції. Країни постійно воюють між собою. То за ресурси, то за владу або невеличкий шмат землі. А деякі війни виникали взагалі з причин, які ми не змогли збагнути.

Тай і в самих країнах люди не однакові. Є ті, що мають багато, а є люди, котрі не мають нічого. Їх не можна порівняти навіть з нашими рабами. Наші раби ненароджені, а вони усі такі ж як і ми. Хоч у них кажуть про рівноправ’я, та насправді більше має прав і майна той, хто має більше такзваних грошей.

Гроші, це невеличкі, розфарбовані шматки паперу, які можна обміняти на будь що. Починаючи від їжі, кінчаючи технікою, ресурсами, зброєю. Ці люди жадібні і нікчемні.

До того ж, велике значення для них має золото, яке ми тонами викидаємо в космос, як відхід роботи наших енергетичних реакторів.

- Дякую, - відповів їм король, а потім звернувся до свого помічника. - Проведи цих добродіїв. Влаштуй їх у вільні кімнати, і покажи що змінилося за час їх відсутності.

- Так, ваша величнасте.

Коли помічник разом із розвідниками війшли, пілот звернувся до короля:

- Прибув зореліт з Малки.

- Дякую, - відповів Ростам. - Зв’яжи мене з начальником оборони.

- Слухаюся, - мовив пілот, а за кілька секунд на відеоекрані з’явився молодий чолок років двадцяти п’яти.

- Я вас слухаю. - Мовив він.

- Заарештуйте всіх воїнів, що прибули із Малки, а мого брата негайно пришліть до мене. Якщо вони чинитимуть опір - стріляйте на ураження.

- Буде виконано...

Екран погас, а король ще кілька хвилин подумавши, звернувся до пілотів:

- Повертайте корабель. Курс на планету Земля.

Глава друга

ажкий транспортний корабель поволі зайшов у товщу велетенської космічної станції. Пролетівши довгим широким тунелем зореліт увійшов у велетенське світле приміщення, де стояло близько сотні подібних транспортників.

Повільно пройшовши коридором, обабіч якого стояли інші транспортніц кораблі, пілот зорельоту нарешті знайшов вільне місце, і "припаркувався".

Згодом важкий металевий люк відчинився. Із зорельоту почали поволі виходити стомлені та нажахані воїни. У самому кінці виходила невеличка групка скревавлених воїнів, які несли поранених товаришів. Поряд з ними йшов знервований Ір.

Та не встигла кількох тисячна "компанія" відійти від корабля, як дорогу їм перегородила не менша армада воїнів-копій. На чола в них був якийсь чоловік.

- Зупиніться, - мовив він твердим, наказовим голосом. - Ви заарештовані. Здайте зброю.

Ір швидко пройшов у перед.

- Заарештовані?! - Вигукнув він. Його голос був сповнений злості. - Як це заарештовані?! За що?!

- У нас наказ самого короля. Заарештувати усіх воїнів за невиконання наказу та зраду...

- Так ось де голку розбрату Боги заховали. Невже ти й справді повірив в цю брехню?! Вони свій наказ виконали! А зраду вчинили ви, залишивши їх на планеті, знаючи, що вона от-от вибухне!..

- Я не знаю, про що ви говорете. - Все також спокійно продовжував чоловік. - У мене наказ.

- Ах ти ж тварь безвільна!.. - Промовив Ір, і різко витягши з кобури якоїсь дівчини, що стояла поряд, імпульсну гармату, націлив її в голову незнайомцю.

Воїни, що стояли перед ним та за ним, теж повитягували свою зброю, і націлили один на одного. Якусь мить дві ворожі сторони стояли під прицілом ворожих імпульсних гармат, готуючись вистрілити в будь-яку мить. Усі чекали лише першого пострілу. Та раптом Альба вийшла з гурту, і підійшовши до Іра, м’ко взяла його за руку, та опустила її до низу.

- Що ви робите?! - М’яко, але голосно, щоб почули усі, мовила вона. Узявши до своїх рук зброю, Альба кинула її під ноги незнайомцеві. - Невже ви не розумієте, що нас спеціально провокують на цю бійку. Правда я не знаю навіщо.

Дівчина подивилася в очі Іра. У її очах читалося запитання.

- Я не знаю чому, - тихо відповів хлопець, - проте, здогадуюсь хто...

Воїни по черзі проходили повз довгий коридор дівчат-копій, кидаючи їм під ноги свою зброю...

Замість того, щоб піти до свого брата Ір, в першу чергу, попрямував до лікарського блоку, куди відправили непритомну Трою.

Коли він зайшов у лікарський блок, дівчині вже робили операцію.

- Як вона? - Запитав Ір у одного з лікарів, що спостерігав за операцією, і щось розглядав на відеоекрані.

- Вона у важкому стані, я навіть не знаю, чи залишиться живою. У неї зламано кілька ребер, сильні порізи, та роздерта шкіра з правого боку. Вона втратила багато крові...

- Якщо вам потрібна кров, я дам стільки, скільки буде потрібно.

- Це не допоможе.

- Розумієте, у воїнів надто багато від їхніх Альбінарійських коренів. Особливо у функціях організму. Так як і у нас, так і у них, клітини мають певні індикатори, завдіки яким захисна система розпізнає де своє, а де чуже. Але у людей ця система діє за принципом пам’яті. Тобто, наш захист діє лише на те, що знає. Коли до нашого організму потрапляє якесь чужорідне тіло, то наша захисна система знищить його лише тоді, коли розпізнає його. Якщо ж ні, то це тіло буде вільно почуватися в середині нас. З цего і випливає людська алергічна реакція, наявність багатьох хвороб. В тому числі й таких, що без надходження певних речовин вилікувати не можливо. А стосовно крові, то у людей, взагалі, достатньо лише спорідненості. У багатьох із нас кров майже однакова. Так звані групи крові. А у воїнів захисна система діє за тим самим принципом, що й в Альбінарійців. Їхня система містить унікальні речовини, які знищують все, що не знає організм. Тобто усе, що не синтизоване в організмі воїна, або не може ним використовуватися - знищується. Тому воїни ніколи не хворіють. Але пересаджувати їм інші органи чи тканини не можна. навіть кров, і навіть інших воїнів. Тимпаче у її стані. Це лише більше послабить організм. Проте ви не переживайте. Головне зараз зупинити кров. Якщо це вдасться - вони виживе. У них сильна генеративна система. Будь-які ушкодження у воїнів загоюються швидше ніж у нас разів у десять - п’ятнадцять...

Глава третя

инув уже місяць з того часу, як блакитний надгігант вибухнув. Велетенський космічний корабель відлетів вже на велетенську відстань, і тепер, вимкнувши затратні двигуни надсвітлової тяги, та знову розкривши сонячне вітрило, поволі плив на досвітовій швидкості крізь безмежний простір всесвіту. Він летів по прямій лінії, що закінчувалася у центрі велетенського простору, до невеличкої білої крапки на "Мапі Відомого Світу", що називалася "Система Землі".

Настав новий місяць. Останій місяць 7558. Року, який був багатий на різні події.

У всіх мешканців станції був вихідний. Люди св’яткували день створення їхнього світу. день, коли 7558 років тому, людство збудувало цей корабель. В цей день вони Богам за те, що дали людству розум, що допомогли створити собі новий дім, який уже тисячі років захищав їх у холодних просторах всесвіту.

Та невеличка група людей, що складали керівний клас корабля, зібралися не для того, щоб святкувати, а щоб вирішити долю однієї істоти. Дівчини-воїна на ім’я Троя. А також вирішити, що робити із рештою воїнів.

Рада розташувалася у окремій залі. Біля стін, по-колу, сиділи члени ради. На чільному місці, що знаходилося навпроти єдиного входу сидів король.

Вони уже почали вирішувати питання воїнів.

- Я вже не раз попереджав, що старі воїни небезпечні. - Говорив король. - до того ж вони не дисціпліновані. Це показав випадок на Малці, коли вони порушили наказ. А те що вони вчинили на зорельоті інакше як зрадою не назовеш. Тому я пропоную їх позбутися, так як вони ста7новлять загрозу нашому устою та миру. Чи є в когось заперечення?

- У мене є. - Підвівся Ір. - Я був там. І на Малці, і вже на кораблі. Вони нікого не зраджували, а навпаки, відійшли від бою, який ви їм намагалися нав’язати. Я заперечую вашу пропозицію.

- Що ж, - мовив Ростам, - ми почули всі за і проти. Які будуть пропозиції?

Якусь мить у радній залі висіла тиша, а згодом підвівся вже літній чоловік, із сивою, довгою бородою, та сивим волоссям.

- Мене тут багато знають, - почав він, - та я бачу, що сьогодні присутні і нові обличчя. Тому відрекомендуюся. Моє ім’я Ярій. Я пропоную залишити воїнів на кораблі, в усіх їхніх старих правах. Вони дійсно жодного разу не проявили себе агресивно стосовно людей. Так, серед них були, і є особи, які становлять загрозу. Але це не повід для того, щоб за гріхи когось одного страждали усі. Адже й серед людей є злочинці. - Ярій зробив невеличку паузу, а потім додав: - якщо нівкого немає більше пропозицій, прошу проголосувати за мою. Хто за?

Ростам дивився, як у радній залі усі присутні, яких налічувалося рівно двадцять чоловік, по черзі підіймали руку. Йому не залишалося нічого іншого, як теж проголосувати за.

Коли закінчилося голосування прийшла черга говорити королю. Він поволі підвівся.

- Рішення прийняте. А зараз я прошу вас розглянути справу воїна-порушниці Трої. Прошу увести підсудного.

Двері поволі відчинилися, і двоє білявок схожих між собою мов дві краплини води, провели чорнокосу дівчину у центр зали, де де стояв один єдиний стілець. На руках та ногах Трої були важкі кандали. Коли дівчина сіла на стілець конвой вийшов за межі кімнати.

Перш ніж почалося засідання Троя встигла побачити всіх свої суддів. Та вона не дивилася на їхні обличчя. Лише в очі. Якусь мить, і дівчина вже знала, чого від людини чекати.

Ось сидить один, з байдужим поглядом. Наче у тих нових воїнів. Така тупа, бездумна байдужість завжди лякала Трою адже такі люди не вагаючись пошлютьна смерть не те що безправного воїна, а й іншу людину. Такі люди не мають власної волі. Вони будуть робити те, що їм накажуть інші. Немов телята у стаді, куди всі - туди й вони.

Таких людей сьогодні було найбільше.

А ось інший погляд. Сповнений злості і призирства. Таких людей Троя теж боялася. Адже такі люди теж не відрізняються сильним інтелектом. В своєму житті вони ніколи не керуються розумом, а лише першим враженням. І як правило ніколи його не змінюють. Такі люди надміру жорстокі. Якщо хтось їм не сподобався одразу, то вони постійно будуть знущатися над ним. Зламувати інших доти, доки він не попросить помилування, а після цього знищать. Такі люди бувають добрими катами. Та добрими друзями не бувають ніколи. Вони поважають лише себе. Для них невідоме поняття дружби, поваги чи любові. Вони одинаки, котрі поважають лише себе. Груба сила - головне в їхньому житті...

Ще один погляд. Позбавлений почуттів, але не байдужий. У погляді читається холодний розрахунок. Погляд людини, яка в житті керується своїм розумом. Людини, що звикла керувати, віддавати накази. Людини, що досягає своїх цілей ціною інших. Для них головне результат, а не спосіб його досягнення. Коли хтось їм потрібен, то ставляться до нього дружньо, але не доведіть Боги перетнути їм дорогу. Вони з легкістю беруть чуже, та ніколи не віддадуть свого. Це люди, які ніколи не робитимуть чогось, що не пренесе їм вигоди. Хоча цим людям, принаймі, відомі поняття честі та поваги. Вони ніколи не знущатимуться над достойним супротивником. Натомість дадуть йому шанс померти гідно.

Та погляд швидко йшов далі. Ось ще одні очі. Погляд теплий, сповнений мудрості. Такі люди, перш ніж прийняти якісь рішення, спочатку розберуться в усьому.

Поряд із ним сидів ще один старий чоловік. Лице в шрамах, і не було одного ока. Дівчина одразуж впізнала в ньому Втікача.

"Що ж, - подумала Троя, - принаймі у мене є жанс. Можливо мені пощостить і люди дозволять мені померти гідно".

А ось ще одні очі. Зовсім інші. Не схожі на жодні з тих, котрі бачила сьогодні бранка. Погляд цих очей був сповнений ніжності та любові, і одночасно сильний та рішучий. Такі люди не задумуючись віддадуть навіть своє життя заради порятунку інших.

Такі очі в цій залі могли належати лише одній людині - братові короля Іру. І це був він. Троя любила дивитися в його очі. Коли вона робила це, то здавалося, що дивиться у дзеркало. У велетенське дзеркало, в якому відображоються лише очі дівчини...

Коли Троя бачила Іра, то бідчувала його почуття до себе, та щось в середині неї не дозволяло їй відповісти на кохання хлопця...

Нарешті король Ростам підвівся.

- Підсудний, підведіться. - Король зачекав, доки дівчина встане із стільця, і повернеться до нього обличчям. - Воїн Троя, ви звинувачуєтеся у порушеннях наступних положень: положення №718 від 1,08,1021 року, яке говорить, що право кохати, та відтворювати собі подібних мають лише вільнонароджені; положенні №1081 від 1041 року, в якому говориться, що ненародженні не мають права займати будь-які керівні посади; положення №7824 від 7556 року, про незаконе навчання мистецтву польотів; а також за військову зраду.

Коли дівчина сіла, король мовив:

- Послухаємо свідчення очевидців. Запросіть першого свідка.

До радної зали зайшла одна із білявок-копій, і зупинилася за кілька метрів, відійшовши від дверей.

- Назвіться. - Мовив король.

- Моє ім’ї В-715А

- Ви знаєте цього воїна?

- Коли ви бачили її вперше?

- Тоді, коли летіли на Малку.

- Чи були вами зафіксовані якісь порушення з боку воїна Трої?

- По-перше, вона ще в кораблі почала віддавати накази, а по-друге її назначили заступником командувача.

- Я не знаю чому, та перед тим вона довго пробула в командній частині.

- Що ж, дякую. У когось ще є запитання до свідка? - Усі мовчали. - Запросіть другого свідка.

Після другого був третій свідок, і четвертий... і десятий. І всі вони говорили про одне й теж. Про те, що Троя порушила все, що можна було порушити.

- Ну що ж, - нарешті мовив король. - Ми вислухали усіх свідків. Тепер настав час прийняти рішення. Винна ця особа у скоєних злочинах, чи ні? Прошу підняти руки тих, хто вважає що войн Троя винна!

Ростам із задоволенням спостерігав, як члени ради один за одним підіймають руки. Хоча про себе він відмітив, що троє членів, а саме Ір, Втікач та ще якийсь чоловік середніх літ не проголосували.

- Рішення прийшяте. - Мовив Ростам. Ірові навіть здалося, що голос його брата звучав надто весело. - Тепер залишається визначитися із покаранням. Які будуть пропозиції?

В цей момент підвівся той самий чоловік із злим поглядом.

- Я пропоную винести смертний вирок. В когось є інші пропозиції?

- Так. У мене, - підвівся Ярій. - прямих доказів її зради тут не було наведено. А задоведені злочини ще жодного разу не було винесено смертний вирок. Я пропоную вигнання.

- Отже, - мовив король після того, як стало зрозуміло, що пропозицій більше не буде. - У нас є дві пропозиції. Хто за смертний вирок? - На цей раз надії Ростама не справдилися. За вбивство проголосував лише один чоловік.

Після того як було проведено формальне голосування за вже відомий результат король додав:

- Рішення прийняте. Ми висадимо її на найближчій придатній до життя планеті. За пів року ми досягнемо системи Альбінару. Там ми й висадимо її.

В цей момент підвівся Втікач.

- Користуючись своїм правом, я вимагаю, щоб мене висадили разом із нею.

- Для прийняття такого рішення ви повинні аргументувати своє прагнення.

- Я воював із цією дівчиною ще на Варії. Після цього я решту життя провів поряд із воїнами, і добре вивчив Трою. До того ж, я мрію повернутися на Альбінар ще з тих часів, як потрапив туди вперше, і нажаль востаннє.

- Лише з поваги до того, що ви були найкращим другом мого батька, я змушений прийняти вашу вимогу. Рішення прийнято...

Глава четверта

дразу ж після завершення суду Трою узяли під варту, і повели до ліфту. Тісна металева кімната поволі спускалася до низу, так, ніби хотіла, щоб дівчина хоч на мить довше, та все ж залишалася вільною.

В її очах були сльози. Певно так плакали вільні коти Альбінару, коли їх люди лапали, і садили у клітки. Ні за що. Так само як Трою. Лише за те, що вони не такі як люди. Вони інші, і тим кращі за них. І люди це знають, тому й заздрять. Заздрять і хочуть знищити.

Та чи можливо це? Чи може було б ліпше жити з ними в мирі?

Війна на Альбінарі показала людству, що воно не праве. Та ніхто з того не зробив висновків. Така вже людчька природа, вони ніколи не визнають своїх помилок...

Нарешті ліфт зупинився, і коли відчинилися двері, дівчина побачила довгий коридор, зроблений із гнітучого сірого металу. Бліде світло ледь-ледь освітлювало прохід. І від цього світла на душу ставало ще важче.

Важкі останні кроки сірим коридором, і бранку бідвели до велетенських металевих дверей. Охоронці натисли певну комбінацію якихось кнопок, і двері відчинилися. Перед ними виявилася невеличка кімната, у якій за робочим столом сидів чоловік у дивній формі.

- Ми тобі привели нову бранку.

Чоловік у формі поглянув спочатку на дівчину, а тоді на відеоекран.

- А, Троя. Засуджена на пів року перебування у в’язниці, а потім вигнання на Альбінар. Нічого, я тобі обіцяю, що ці пів року ти пам’ятатимеш до кінця життя. Якщо переживеш їх. Перевдягніть її, помийте, і помістіть в сорок п’яту камеру.

Дівчину повели у бічні двері. З неї зняли кайдани, і наказали роздягтися. Коли Троя залишилася абсолютно голою її завели у якусь тісну кабінку, і пустили холодну воду. Вода була настільки холодною, що дівчина щосили стисла зуби, аби не скрикнути.

Нарешті екзекуція припинилася, і Трою перевели у роздягальню. Їй виділи жорсткий одяг, зроблений із дивного ромлинного матеріалу. Після того дівчині видали жорстке, холодне одіяло та застірану постільну білизну.

Дівчину-бранку грубо штовхнули у якісь двері, і вона опинилася в довгому коридорі, обабіч якого було безліч металевих дверей-гратів. На Трою дивилися сотні пар очей. Вони всі її оцінювали.

- Гей, красуне, йди сюди! Зробиш мені приємно! - Гукнув грубий голос. Та цей голос належав не чоловікові, а товстій, масивній жінці.

У цій частині в’язниці знаходилися лише жіночі камери.

- Ти диви яка ляля! - гукнув хтось із іншої камери. - А ти пробувала колись справжнього, жіночого кохання?!

Із камери долинув сміх.

Троя шла повз камери вперши очі в холодну металеву підлогу. Всі ці викрики і це місце ще більше пригнічували вільну душу насильно заперту в клітку.

Дівчину підвели до потрібної камери. Охоронець швидко щось натис на бічній панелі, і сірі металеві грати відчинилися. Трою штовхнули в середину.

Коли двері-грати зачинилися за спиною дівчини, і охорона пішла по своїх справах, вона залишилася сам на сам із добрим десятком інших арештанток, які лежали на двоповерхових ліжках розставлених біля стін. У проході між двома рядами ліжок стояв довгий металевий стіл. У дальній частині кімнати знаходилися душ та туалет, відгороджені від решти простору якоюсь тканиною.

Із двох ближніх до Трої ліжок підвелося три жінки. Дві з них були середнього зросту і худі, а третя висока і груба. Вони підійшли до чорнявої дівчини, і ставши перед нею, перегородили дорогу.

- Привіт, красуню, - мовила товста жінка, і лукаво посміхнулася. - Як тебе звати?

- Троя. - Тихо прошепотіла новенька бранка. При цьому показалися кіньчики білосніжних кликів.

Посмішка зникла з лиця товстої хазяйки камери. Натомісто на її лиці з’явилася зневага. Вона різко схопила чорняву дівчину за горло лівою рукою. Правою рукою вона розтягла рота Трої. Розгледівши її клики, і переконавшися в своїй здогадці, вона сильно штовхнула чорнявку в сторону столу.

- Мерзота, - з ненавистю мовила товста білявка. - Будеш дрихнути в самому кінці.

Від сильного поштовху Троя упала на стіл, і боляче вдарилася об гострий край. Проте сильний біль привів дівчину до тями, повернув свідомість і гордість.

Троя м’яко поклала жорстку білизну на стіл. Грізно зашипівши, і оголивши гострі клики, дівчина-воїн в розвороті сильно вдарила свою супердницю ногою в лице. Від несподіванки та сили удару, стокілограмове тіло упало на землю і затихло.

Не чекаючи доки оговтається решта супротивників, Троя схопила одну із дівчат-бранок за горло, і жбурнула на металевий стіл.

Дівчина вже збиралася обернутися до останьої супердниці, та в цей момент відчула сильний удар електричного розряду. Вона упала на холодну металеву підлогу. Хоч голова була ясною, та ні руки, ні ноги не слухалися своєї хазяйки.

Над Троєю стояли два охоронці, які вмить з’явилися в камері, лишень почалася бійка. Вони дідняли дівчину і кудись потягли.

- Ми ще зустрінемося, - донеслась до свідомості Трої фраза, сповнена ненависті.

- Заткнись, Мамочка, - гукнув до бранки один з охоронців, - нето підеш разом із нею.

Трою тягли довгим коридором у самісінький кінець, де знаходилися якісь цільні металеві двері. Та на цей раз ніхто не кричав і не насміхався. А навпаки, усі ховалися по своїх місцях, і відвертали голові в бік, або ж продовжували займатися своїми справами, ніби нічого й не відбувається.

Дівчину затягли у невеличку кімнату. Голі металеві стіни знову скували її волю.

Трою посадили у металевий стілець. Руки та ноги все ще не слухалися, хоча, принаймі, тепер вона їх вже відчувала.

- Біда з цими новоприбулими. - Мовив один з охоронців. Це був молодий хлопчак, не більше двадцяти років. - Так і норовлять залізти в якусь бійку...

- Це мало статися. Інакше й бути не могло. - Відповів йому інший ооронець. Це був високий чоловік із великим досвідом роботи охоронця. На вигляд йому було близько сорока років. Він носив чорні вуса, які робили його привабливішим.

- Як це інакше не могло бути? - Не вгавав юнак.

- Поглянь на неї. Вона - воїн. А її помістили у людську камеру. Я певен, що Мамочка сама все й затіяла.

Старший з охоронців набрав відерко коди, і облив нею бранку. Нарешті до неї повернулися відчуття, і вона змогла нормально сісти. Вусатий охоронець дістав із відкись три кухлики і пляшку соку.

- Будеш? - Запитав він лагідно у дівчини.

- Та не бійся. - Охоронець налив у кухлик жовтого соку Абри, і протігнув його дівчині. - Я брудо не працюю. Моя справа запобігати бійкам. І все. - Дівчина узяла сік. - Мене звати Титан, а це мій напарник Алім. А як звати тебе?

- Троя. - Тихо відповіла дівчина. Голос Титана звучав ніжно і м’яко. Він зачаровував Трою, і це дало свій результат. Вона почала довіряти цьому чоловікові.

- Троя, - мовив охоронець. Дівчині здалося, що його голос звучав задумтива. - Гарне ім’я.

Якусь мить усі сиділи мовчки. Титан розглядав Трою і щось згадував. Нарешті дівчина запитала:

- Чому ви добре до мене поставилися?

- Скажемо, ти мені сподобалася.

- Я, звісно, вдячна вам за ставлення, та я воїн, і вмію розбиратися в людях. Я ж баччу, що є ще щось... Я вам когось нагадую...

- Що ж, буду з тобою чесним. У мене колись була дочка. Дуже схожа на тебе... Її звали Віталіна. Вона завжди співчувала рабам та воїнам. Та нещодавно вона допомогла однай дівчині-воїну, за що її засудили до страти...

- Пробач, - Мовила Троя після невеличкої паузи. - Я не хотіла...

Раптом двері відчинилися, і до кімнати зайшло троє чоловіків. Один з них був одягнений у дивну білу форму. Двоє інших - у червону.

- Охоронці, - мовив чоловік у білій формі. Троя його одразу ж впізнала. Це був той самий чоловік, якого вона бачила, коли її привели. - Ви можете бути вільні.

- Що робить тут карний відділ? Це вас не сточується. Це справи охорони.

- Буд-яке порушення це вже справи карного відділу.

- Вона не винна. Мамочка сама спровокувала бійку.

- У нас інша інформація. Не хвилюйтеся, ми в усьому розберемося. А тепер - ви вільні.

Та перш ніж покинути кімнату, Титан підійшов до Трої, і поклавши руку їй на плече, тихо мовив:

- Пробач, тут я безсилий. Тримайся...

Коли охоронці вийшли, чоловік у білому підійшов до бранки.

- Ну що, гадаю ти мене ще не забула? - Голос його звучав спокійно, але від цих звуків аж мороз біг по шкірі. Спілкування з цим чоловіком гнітило. - Яж тобі обіцяв незабутні пів року... Але, я людина добра. Я закрию очі на те, що ти, не встигши пройти до камери, спровокувала бійку. Я зроблю це, якщо ти зробиш дещо для мене.

Дівчина мовчала, дивлячись на сіру металеву підлогу, покриту багряними плямами крові.

Чоловік у білому обійшов навколо металевого стільця, а тоді продовжив:

- Тобі навіть не цікаво знати, чого я від тебе хочу? Гаразд, я спочатку розповім, а ти подумаєш. - Він поставив ногу, взуту в масивне тверде взуття, на металеве бильце стільця, якраз так, щоб нога опинилася навпроти обличчя Трої. - Якщо ти поцілуєш це взуття і попросиш пробачення я відпущу тебе.

"Ось воно, - подумала Троя, - починається найважче. Як зберегти гідність? Як залишитися собою у цьому місці?"

Замість відповіді дівчина плюнула на блискуче чорне взуття.

- Ах ти мерзота! - Вигукнув чоловік у білому забираючи ногу і дістаючи з кишені ніжну білу хустинку. - Я тобі дав шанс. А тепер ти проситимеш в мене пощади... - Він обтер взуття, а потім брудну хустинку кинув на підлогу. - Хлопці, поясніть їй хто тут головний.

Не встигла дівчина зрозуміти, що відбувається, як відчула сильний удар ногою в обличчя. Від несподіваного удару вона боляче ударилась головою в металеву спинку стільця. У роті відчувся солонувато-солодкий присмак крові. Із розбитого носа потекла яскраво-червона кров.

Одразу ж чиїсь сильні руки схопили Трою і жбурнули на хололдну металеву підлогу. Після цього дівчину почали бити ногами. Бранка спробувала закрити лице і живіт, та сила ударів була настільки сильною, що це мало допомагало.

Врешті-решт дівчина втратила свідомість.

Двоє хлопців в червоному одязі, відчувши, що їхня жертва більше не пручається, припинили побиття, і відійшли в сторону. Один з них набрав відро води, і вилив на голову непритомній бранці.

Від холодної води свідомість повернулася до Трої. Та перше, що вона побачила, було чорне масивне взуття, яке стояло прямо перед її обличчям.

- Цілуй! - Пролунав голос з верху.

Замість відповіді дівчина спробувала підвестися, та отримавши ще один сильний удар, упала на металеву підлогу, вкриту власною кров’ю.

- Цілуй!!! - Знову пролунав наказ чоловіка в білому.

- Нехай тебе Мерва* поцілує. - Тихо прошепотіла Троя, і знову плюнула на чорне, блискуче взуття. Та на цей раз слина була наповнена яскраво-червоною кров’ю.

Цей вчинок бранки вивів чоловіка в білому із себе. Перенісши вагу на одну ногу, він із силою ударив ногоб дівчину по обличчю. Від такого сильного удару Троя знову втратила свідомість.

- Киньте її до камери з воїнами. Їй взавтра ще працювати...

- Ну от, навіть не розважилися. - Сказав один із людей одягнених у червоне, іншому.

- Нічого, - відповів йому чоловік в білому, - ми ще повернемося. Я її таки зламаю. Адже цього хоче сам король.

Його помічники узяли непритомну бранку під руки, і потягли з кімнати. Протягли її коридором, повз байдужі погляди людей-юранок, і кинули на холодну підлогу камери.

Одразу ж після того, як люди в червоному пішли, до непритомної дівчини підійшли інші дівчата-воїни. Вони м’яко узяли її і поклали на ліжко.

Одна із воїнів-бранок набрала в душі води, і почала обтирати криваві потьки.

Від холодної води дівчина прийшла до тями, і поворухнулася.

- Де я? - Запитала вона.

- У своєму новому домі. - Відповіла їй дівчина, котра обтирала кров. У цієї незнайомки було дивне волосся, навіть як для воїна. Тоненькі червоні пасма перемішувалися із білосніжними, утворюючи давний хаотичний орнамент. Вона лагідно посміхнулася, і стало видно довгі, білосніжні клики. - Мене звуть Бет.

- А я Троя. - Тихо прошепотіла поранена дівчина.

- Бережи сили. Ти сильно виснажена. Тобі потрібно відновитися. Спробуй трішки поспати та відпочити.

Троя так і хотіла зробити, та лишень вона задрімала, як десь далеко в коридорі почулися монотонні періодичні вигуки:

Чулося лязгання зачиняючихся та відчиняючихся гратів. А оклик "обід" все наближався. Ось він пролунав зовсім поряд. Одна із дівчат-воїнів дістала із полички, що знаходилася біля душу, якісь дивні білі миски, і розклала їх на столі. Лишень вона це зробила, як двері-грати відчинилися, і до камери зайшли Титан та Алім. За собою вони тягли велетенського возика.

Вони стали так, щоб із камери, що знаходилася навпроти, ніхто нічого підозрілого не помітив.

Доки Алім накидав колишнім воїнам масу, яка мала не те що неапетитний запах, а й не менш відштовхуючий вигляд. Титан швидко передав Трої якийсь порошок. Його було зовсім не багато.

- Що це? - Тихо запитала чорнява дівчина.

- Це сушене листя Арконії. Це рослина з Альбінару. Коти використовують її як ліки. Тобі вона теж допоможе. Відновить сили, і ти швидше видужаєш. Перемішай її з кашею. Усю. А на ранок будеш як новенька.

- Чому? Чому ти допомагаєш мені? Адже твоя дочка загинула через таких як я...

- Моя дочка загинула не через таких як ти, а через таких як вони. - При цьому Титан показав рукою на сусіпні камери, в яких знаходилися люди.

Алім накидав усім вельми неапетитної маси, і охоронці пішли геть.

Троя сіла навпроти своєї миски. Їй дали ложку із м’якого, проте стійкого матеріалу. Дівчина перемішала кашу ложкою, і запитала:

- Що це? Хіба це можна їсти?

- Нічого, - відповіла їй Бет, - ти скоро звикнеш. Звісно ж, це не те що на волі, тай смак наче у взуттєвої шкіри, але воно, все ж, ситне. Тай іншого тут не дають.

- Добре хоч людям дають теж саме, що й нам. - Додала інша дівчина-воїн, що сиділа навпроти Трої. - Я Арія, Бат ти вже знаєш. А це, - Арія показала на дівчат що сиділи поряд, - Онна і Тара.

- Троя ще трохи пом’яла кашу, а тоді зібравшись з силами, висипала туди порошок Арконії, і перемішавши все це, почала їсти.

Глава п’ята

Святкова ніч

инув уже майже місяць з того часу як Ір не бачив Трою. Настала новорічна ніч. 7558 років тому корабель відлетів від Землі. Зараз наставав новий 7559 рік.

Усі готувалися до свята. В усіх був піднесений настрій. Тільки один Ір ходив по командному центрі сумний. Врешті-решт хлопець дочекався того моменту, коли король залишився сам, і падійшов до нього.

- Навіщо ти це зробив?

- Що зробив?

- Навіщо ти натравив на неї працівників карного відділу?

- Я не розумію про що ти говориш.

- Все ти прекрасно розумієш! - Раптово вигукнув брат короля. - Залиш її в спокої.невже тобі мало того, що ти вже її позбувся? Чому ти хочеш її смерті? Чим вона тобі заважає?

- Про кого ти, брате?

- Не грай в дурника. Ти все прекрасно знаєш.

- А, ти про ту чорнявку? Трою? А що з нею не так?

- Накажи своїм людям, щоб залишили її в спокої. - В голосі Іра звучало стільки ненависті, що король навіть розгубився. Він ніколи не бічив свого брата в такому стані.

- Я не можу наказати охоронцям не виконувати свої обов’язки. Але якщо хтось із них перевищує свої повноваження, я обов’язково з ним розберусь...

Замість відповіді Ір мовчки повернувся і пішов до виходу.

- Гей, ти куди? - Здивовано запитав Ростам.

- Святкуватиму разом із тими, хто має поняття честі та відданості, хто не зраджує своїм друзям і близьким...

Ір вийшов із кабінету свого брата, і направився довгим одноманітним коридором. Проходячи повз якісь двері, він раптово зупинився. Кілька секунд хлопець мовчки стояв біля дверей, а потім натиснув білу кнопку збоку. За кілька митей сірі металеві двері відчинилися, і перед Іром постала тісна металева кімната ліфту.

Він зайшов до середини, і після того, як хлопець натис якісь кнопки, кабіна ліфту попрямувала до нижніх ярусів.

"Як ти там? - Думав Ір, стоячи сам у тісній ліфтовій кімнаті. - Чи змогла ти залишитися собою? Вибач мені. Я не зміг тебе вберегти. Не зміг захистити від свого рідного брата."

Всб дорогу від командних рівнів до військових Ір думав лише про Трою. Про те, що в цей святковий день він повинен їй дати якусь звістку. Щоб дівчина зрозуміла, що її пам’ятають.

А ліфт то зупинявся беручи чи випускаючи нових пасаживів, то монотонно спускався до низу.

Коли ліфт зупинився на потрібному ярусі, Ір твердим кроком напракикся довгим коридором до дверей, на яких висів напис: "Їдальня 10 годин. Працює цілодобово. Вхід людям заборонено."

Проте брат короля сміло зайшов до середини.

Там уже зібралося багато воїнів.

Працювало багато відеоекранів.

За одним із столиків Ір помітив саме тих, кого шукав. Там сиділи давні знайомі. Біла дівчина Альба, та старий чоловік - Втікач.

- Привіт. - Мовив хлопець, підійшовши до потрібного столика. - Можна?

- Так. Сідай. - Відповів йому Втікач. А коли Ір сів, додав: - Що привело тебе сбди?

- Скажемо, я почав тебе розуміти.

В цей момент на усіх відеоекранах з’явилося зображення Ростама.

- Доброї ночі усім мешканцям нашого блекаючого дому. - Пролунав голос із гучномовців. - Ось і добіг до кінця цей рік. Рік, який був багатий на різні події. Спочатку нам вдалося створити абсолютно новий тип воїнів, справжніх охоронців людського суспільства. Потім ми відкрили нову планету придатну для нашого життя. Та нажаль, колонізувати її ми не змогли.

- Не змогли? Чи може не збиралися? - Буркнув Ір, коли король зробив невеличку паузу.

Проте голос з екрану продовжував:

- Та, певно, найбільшим досягненням цого року було налаштування першого контакту із мешканцями нашої рідної планети. У нас є багато данних про їхній тваринний спосіб життя. Наш зоряний дім уже 7558 років блукає безмежними просторами всесвіту. І ось тепер ми прийняли рішення повернутися додому. Принести нашим братам на землі наш спосіб життя. Подарувати їм наші закони, перевірені тисячолітньою практикою. Ми зробимо з них справжніх людей. З Новим роком вас!

По завершенню промови у їдальні стояла мертва тиша, і лише тихий голос Іра розірвав її.

- Що ж ти, заради Богів, задумав?..

Проте ніхто не звернув на слова хлопця жодної уваги. Лише Втікач та Альба, озирнувшись навколо, тихо прошепотіли:

Вони узяли кілька пляшок найкращого вина, фруктів, і попрямували до виходу. Пройшовши довгим коридором вони зайшли до ліфту, і поїхали до ярусів, на яких розташовувалася в’язниця.

Глава шоста

роя прокинулася і після того, як увімкнулося світло. Останні місяці ув’язнення для неї пройшли спокійно. Вона вже давно втратила лік дням, і звикла до місцевого способу життя. Дівчина навіть звикла до тюремної їжі, і отой "неповторний аромат" більше не викликав відрази.

Та цей день був особливий. Не встигла Троя встати із ліжка, як відчулося легеньке тремтіння, а згодом відчувся легенький поштовх.

Це означало лише одне. Корабель зупинився. А отже настав час покинути його.

Ще до початку сніданку до камери зайшли Титан та Алім.

- Що ж, Троє, - мовив вусатий охоронець, - час нам прощатися.

- Так, я вже це відчула.

- Виба, та я змушений надіти на тебе кайдани.

- Що ж, якщо так треба... - Відповіла Троя, і простягнула у перед руки.

Коли металеві кайдани, дзвінко лязгнувши, боляче притисли ніжну шкіру Трої, дівчину повели за межі корпусу.

При виході із в’язниці дівчині повернули одяг воїна і Троя пішла перевдягатися.

Тепер вона знову стала тою гордою дівчиною-воїном, якою була колись.

Титан підійшов до неї, і поглянувши Трої в очі, мовив:

- Що ж, тепер ти вільна.сподіваюся, що ми ще колись зустрінемося за інших обставин. До-побачення...

- Ні, Титане. Ми більше ніколи не зустрінемося. Ти був мені як батько, якого я ніколи не мала... Та тепер - прощаввай.

Трою передали у руки двом абсолютно однаковим дівчатам-воїнам. Її одразу ж повели до невеличкого транспортного корабля у якому уже сиділи Ір та Втікач.

Коли вигнанку посадили на її місце в кораблі, важкий металевий люк зачинився, і транспортник, відділившись від підлоги станції, полетів за її межі. А згодом він сів на один із багаточисельних островів Альбінару.

Коли люк відчинився в сірий напівморок корабля увірвалося яскраве світло Альбінарійського дня. Світло було хоч і яскравим, та м’яким. На бдорі була приємна тепла погода.

Троя і Втікач повільно підійшли до відкритого люку. Свіже, чисте, надзвичайно приємне на смак повітря, сповнене морською свіжістю і дивними приємними ароматами, увірвалося у їхні легені.

Сам острів був невеличкий. Пагорбок на який сів транспортний корабель був порослий дивовижною, м’якою травою. Нижче росли якісь невідомі Трої кущі, із яких на прибульців дивилося кілька пар пильних котячих очей.

Трішки далі виднівся дівовижної краси міст, що проходив над прозорим блакитним морем і йшов до іншого острову, що виднівся на чистому горизонті. Від того іншого острові відходило кілька мостів, що зникали десь у морській гладі.

Втікач повільно спустився на м’яку траву, і упавши на коліна, поцілував теплу землю.

- Дякую вам Боги. - Промовив він крізь сльози радості, що виступили на його единому оці. - Дякую, що дозволили повернутися у це божественне місце. Тепер я можу померти спокійно.

До них підійшов Ір, і поглянувши в очі Трої взяв її руку у свої.

- Я витягну тебе з відсе. Я знайду спосіб.

Хлопець хотів її поцілувати, та дівчина виплуталася з його обіймів.

- Пробач, - мовила вона, - ти гарний хлопець, та для мене ти як брат. Я не знакю чому, але це так.

Після цого вона відійшла від корабля.

Двоє однакових воїнів-копій подали вигнанцям по одній імпульсній гарматі. Та Троя відмовилася, навіть не взявши її до рук.

- Ми прийшли сюди з миром, а не для того, щоб убивати.

Металевий люк зачинився, і транспортник важко піднявся у повітря. Якусь мить повисівши в повітрі він рушив у напрямку до велетенської чорної плями на небі. Материнського корабля.

Лишень маленький корабель зник із поля зору, як на галявину вийшло двоє велетенських котів. Сніжнобіла шерсть виблискувала під лагідними промінями сонця. Один із котів був повністтю білий. Інший мав безліч блискучочорних плям.

До шиї обох котів були прикріплені дивні маленькі предвети, схожі на шматок бруду, зо прилип до шерсті.

Кіт із чорними плямами підбіг до Втікача, і обнюхавши його, підвівся на задні лапи. М’яко поклавши передні лапи на плечі старого чоловіка, почав облизувати його обличчя.

Інший кіт підійшов до Трої, і обнюхав її. Згодом почулося дивне мелодійне муркотіння, а за ним голос, схожий на голос юнака.

- Її запах дивно схожий на твій.

Інший кіт, обернувши голову, подивився на Трою, тоді підійшов до неї і обнюхав. Після цього, ставши на задні лапи поглянув у самісінькі очі дівчини.

Почулося мелодійне муркотіння, а потім чіткий жіночий голос.

- Так. Тому що це моя сестра...

Втікач підійшов до трої, і поглянувши на альбінарійців, мовив:

- Юлій, невже ти мене не пам’ятаєш? - Пролунав жіночий голос. Та Втікач лише похитав гооловою, виражаючи своє збентеження. - Правду таки казали, що у людей пам’ять гірша ніж у нас. Моє ім’я можна перекласти на вашу мову як Аріна. Ти врятував мене, коли я була ще малим котеням. Я також пам’ятаю, як ти кілька разів рятував мою матір Владу.