Верхола А

(Arh.Diavol)

 

Орден

 

1

Смерть - це завжди страшно. Це дорога в непізнане. Ніхто не знає, що ж там, по ту сторону життя?..

Та я знаю лише одне, тих кого втратив вже наколи не повернеш. І не побачиш. Вони будуть жити лише в нашому серці. Та в нашій пам’яті.

Проте смерть це не найгірше, що може трапитися з людиною. Є речі, яких краще б не було...

Ти запитаєш мене: "Хто я?"

Я ніхто.

БОМЖ.

Так. Саме БОМЖ. Представник найнижчої ланки суспільства. Без житла. Без документів. Мене ніхто не знає. Люди коли мене бачать відвертають очі. Стараються не помічати, або просто сміються наді мною, коли я риюся в їхньому смітті, в надії знайти макулатуру, чи порожні пляшки, щоб придбати хоч шматочок хліба.

Я вже й сам погано пам’ятаю своє справжнє ім’я, та щоночі мені сниться один і той самий страшний сон. Те, що я хотів би забути і вважати просто грою своєї фантазії. Так як це зробили усі свідки мого життя. Та я не можу. Є речі, яких забути не можливо. Речі, яких краще б не було...

А все так гарно розпочиналося...

Тоді у мене було все, що необхідне для щастя. Я був звичайним студентом...

2

Ось і закінчився передостанній рік мого навчання в університеті. Пройшов державний іспит, і нас привітали із одержанням ступеня бакалавра.

На дворі стояла гарна тепла погода, і ми вирішили піти з групою у ліс і відсвяткувати.

Та сам ланцюг подій почався коли я в ночі повертався додому. Зайшовши в темний парк я одразу відчув, що щось не так. Мені стало важко дивитися крізь мої окуляри, і я їх скинув. Я дійсно міг дивитися без них. І навіть добре бачив у темряві.

Не далеко від мене йшла бійка. Якийсь хлопець відбивався від трьох.

Я ніколи не був Геркулесом, і не впевнений, чи взагалі зробив би так, якби не випитий алкоголь. Руки так і свербіли і просилися в бійку.

Піднявши з землі здоровенну ломаку я швидко підійшов до нападників. Із всієї сили я вдарив одного з них по голові. Від сили удару ломака розлетілася на друзки. Та нападнику було все одно. Він почав поволі повертатися до мене лицем. Решта також.

Коли вони вже стояли до мене обличчям, я помітив їхні очі, які блистіли в темряві дивним примарним блиском.

Хлопцеві, що оборонявся, вистачило цього часу на те, щоб вихопити пістолет і двічі вистрілити.

На моїх очах двоє з нападників зайнялися полум’ям, і за мить перетворилися на попіл.

Та третій нападник, швидко розвернувшись, вибив пістолет із рук хлопця, і сильним ударом руки розтрощив грудну клітину. Нападник вже хотів добити хлопця, та в цей момент пролунав постріл, і невідома тварюка спалахнула полум’ям.

Із темряви вийшов високий сивий чоловік. Він підійшов до хлопця, що лежав на землі.

- Учителю, - тихо та важко промовив хлопець. - Пробачте, я не зміг...

- Кор, це я повинен вибачитися, що не вберіг тебе. - Голос чоловіка звучав втомлено. - Орден втратив мого наступника.

- Орден покликав іншого... - Після цих слів юнак затих, а старий чоловік на якусь мить поглянув на мене, а потім дістав із кишені свого плаща дві чорні троянди, і поклавши їх на скривавлені груди хлопця, підійшов до мене.

- Прощавай Коре. - Мовив він, і поклавши руку мені на плече, додав: - Ходімо, Рекс.

Лишень ми розвернулися, як за нашими спинами спалахнуло яскраве полум’я, відблиски якого я бачив на темних стовбурах дерев.

- Не обертайся. - Мовив незнайомець, відчувши моє бажання поглянути, що ж там відбувається. - Ти йому вже не допоможеш. І ніхто не допоможе. А обернувшись, зробиш лише гірше. Тепер іди додому, і лягай спати. Я взавтра зайду.

- А... - Почав я, та дідуган мене зупинив.

- Поговоримо взавтра. Іди.

Після цього ми розійшлися.

Коли я прийшов додому була вже третя година ночі. Я одразу ж ліг спати.

3

З самого ранку мене розбудила моя молодша сестра.

- Славік, вставай, до тебе прийшли.

- Що? - Я поглянув на годинник, котрий показував дванадцяту. - Так рано? Кого там принесло?

- Я що, знаю всіх з ким ти тусуєшся?

- Гаразд, я зараз вийду.

Я швидко одягся і вийшов з кімнати. У вітальні сидів мій нічний знайомий.

- Привіт Рекс. Ти готовий?

- До чого?

- До нашої невеличкої подорожі.

Коли ми вийшли на вулицю, я запитав:

- Чому ви назвали мене Рексом?

- Тому що ти народжений, щоб бути королем.

- Хто ви? Хто були ті люди?

Ми йшли теплими міськими вулицями, кудись за межі міста. А тим часом дід розповідав мені.

- Мене звати Стар. Зараз ти мій учень. Учень Ордену. А ті, кого ти бачив учора, були мерцями.

- Що таке Орден?

- Орден, це певна, невизначена сила, що проявляється в наших якостях і не дозволяє творити нам зло. Колись давно, ще за часів першої людської цивілізації, людство зустрілося із страшною небезпекою. Дивними породженнями світу темряви. Саме тоді Орден покликав двох своїх перших членів, які стали охоронцями цього світу. Вони успішно вели боротьбу із силами темряви, а людство тим часом процвітало і накопичувало знання. І орден теж. Та були часи, коли ординці зустрічали такі сили, які не могли подолати. І тоді наставали темні часи. Слабкий орден знищувався силами зла, а світ потрапляв у темряву. Знання втрачалися, гинули цивілізації, а їхні люди ставали подібними до тварин, або ж повністю винищувалися. Та минав час, і народжувалися достойні, яких Орден закликав у свої лави.

Доки Стар говорив ми вийшли за межі міста, і тепер прямували до невеликого ліску, що був за полем.

- Та в усі часи орден складався усього з двох членів. Принаймні, наскільки мені це відомо. І перш ніж один із них загине Орден прикличе нового.

- Але з чого ви взяли, що саме мене покликав Орден?

- По-перше, ти все життя ходив в окулярах, а тепер вони тобі не потрібні. Твої сили зросли в кілька разів. До того ж, якби ти не був покликаним, то не намагався б допомогти Корові.

- Але тим самим я його вбив.

- Це мало статися. Все вже було відомо. Він би всеодно загинув. До того ж, були випадки, коли орден закликав нових людей вже після смерті когось із своїх членів.

Ми зайшли в ліс, і тепер йшли кудись вузькою стежкою.

- А чому ви дозволили йому згоріти?

- Людина, це не лише тіло, але й душа. Після смерті душа виходить із тіла, і переходить до іншого світу, а тіло залишається тут. Більшість породжень темряви не матеріальні, і лише деякі з них можуть вселитися в живу людину. Більшості ж з них потрібні мертві тіла. Коли хтось із них візьме собі тіло людини, то отримає усі його навички і знання. Члени ордену знають надто багато, тому ми не ховаємо наших друзів. І коли я помру, ти зробиш із моїм тілом теж саме.

- А що то за дві чорні троянди?

- Коли перший член ордену помер його напарник створив трояндове дерево, що квітне й донині. Він заклав у цвіт тієї троянди іскру духа свого товариша, і свою безмежну печаль. Коли дві такі троянди опиняються на серці померлого у тілі якого ще є душа, в той момент, коли вона виходитиме, запалять тіло.

- Але чому Кор запалав лише в ту мить, коли ми відвернулися від нього і пішли геть?

- Я ж казав, що Орден це могутня сила, і її слуги користуються нею рівномірно, стаючи при цьому одним цілим. Якщо ж поряд із померлим є близька людина, то душа не зможе піти. Коли ж ти йдеш геть, ти відпускаєш її. А якщо в момент горіння ти повернешся, душа не зможе піти, і цей світ стане для неї в’язницею, що рано чи пізно призведе до озлоблення.

Ми підійшли до невеличкої мисливської хатки.

- Ми вже на місці. - Мовив Стар.

- Це і є будівля ордену? - Здивовано мовив я.

- Ні. Ти бачиш лише частину. Дивись серцем. Відкрий його. Відчуй усю силу Ордену. - З цими словами він доторкнувся рукою до стіни, і його рука увійшла в деревину мов у воду. Легенькі кільця хвиль пішли по стіні. - А тепер спробуй ти.

Я підійшов до стіни і поклав на неї руку. Та нічого не відбувалося, хоч стіна під моїми руками пульсувала дрібними хвилями.

- Відкрий своє серце. - Мовив дідуган.

І щось в мені змінилося. Я вже не дивився очима, проте бачив все навколо так само чітко, як і раніше. Проте дещо, все ж, змінилося. Стіна під моїми руками перетворилася на темну водяну гладь, і мої руки повільно увійшли в неї.

- А тепер ходімо.

Коли ми ступили в воду все змінилося. Сам перехід зайняв менше секунди часу. Було таке відчуття, немов пройшов крізь тонку водну плівку. Одразу ж ми опинилися у велетенській довгій залі яка була добре освітленою.

- Де це ми? - Ледь зміг запитати я. Зала була настільки прекрасною, що не можливо було відвести очей.

- Ми знаходимося у будинку ордена. На дні найглибшої точки Світового океану, відомій як Маріанська западина. Ходімо, у нас мало часу.

Він повів мене у одну з кімнат.

Це була величезна кімната, на стінах якої висіло безліч портретів. По-середині кімнати ріс велетенський сірий трояндовий кущ із чорними, наче гаряча смола, квітами.

- Це кімната пам’яті. Після того, як хтось із ордену помре, у ній з’являється його портрет. Це єдина згадка про нього. Скоро і мій портрет буде висіти тут. - Він дістав з кишені ножиці. - Зріж чотири квітки.

Я підійшов до троянди, та перш ніж зрізати хоч одну з них, запитав:

- Навіщо чотири?

- Так потрібно. Ріж.

Я обережно відтяв чотири квітки.

Потім ми пішли до бібліотеки, де знаходилася величезна кількість книг та рукописів, написаних на давніх мовах.

- Усі давні книги мають свій переклад. - Пояснив мені Стар. - Завжди поповнюй цю бібліотеку, якій вже понад двадцять тисяч років. Хоча, якщо тобі потрібно щось швидко знайти, то ліпше скористайся нашим комп’ютерним залом і його пошуковою системою.

- Ви користуєтеся комп’ютерами?

- Звісно ж, орден ніколи не відкидав науку, і до речі, більше половини ваших знань були повернені людству орденом. Хоча, для деяких знань, що зберігаються тут людство ще не доросло.

Потім ми зайшли в ще одну кімнату.

- Ось тобі наша зброя. - Він подав мені пістолет і срібний ніж. - І запам’ятай, єдиний спосіб убити породження темряви - пробити йому серце.

Ми зайшли ще до однієї кімнати. Там, на стіні, висів велетенський монітор із мапою світу.

- Візьми цей телефон. Він буде повідомляти тебе про все, що відбувається в світі. І ще, пам’ятай, що звідсе ми можемо потрапити в будь-яку точку світу, а сюди лише з певних визначених місць.

4

Все літо Стар мене тренував і навчав. Я прочитав багато книг.

Були і бійки з нечистими. Правда, під кінець літа, коли до початку нового семестру залишилося кілька днів, з нами сталася справжня катастрофа, яка, за якийсь тиждень, змінила все моє життя.

Тієї ночі я сидів із своєю дівчиною в теплому вечірньому парку. Щось мене гнітило. Проте у неї був чудовий, навіть трішки грайливий настрій.

- Щось тебе турбує? - Запитала вона.

- Та так, нічо... - Я поглянув у її очі, і слова застрягли у мене в горлі. Її очі блистіли тим самим вогнем, що й мої. Я мимоволі намацав в кишені піджака чорні троянди.

Раптом до нас підійшов Стар.

- Ракс, у нас проблеми - Мовив він стурбовано.

- Щось трапилося?

- Так, тільки я не знаю що. Нам потрібно поспішати.

- Що це все означає? - Запитала моя дівчина.

- Стар, сьогодні один із нас помре. - Тихо мовив я до свого наставника.

Дідуган подивився на мене, а потім на дівчину.

- Її покликав Орден. - Тихо мовив він, та в його голосі не було й краплі відчаю чи стурбованості.

- Що це за дивна тінь? - Запитала дівчина.

Ми пригледілися. Тінь швидко пересувалася в наш бік, проходячи крізь дерева та лавки. Не встигли ми витягти зброю, як мрець опинився навпроти Стара, і різким рухом руки вирвав його серце. В цю мить тварюка мала подобу людини.

Не встигло тіло мого наставника упасти на землю, як я вистрелив. Срібна куля пробила серце мерця, і він розсипався на порох.

Підійшовши до Стра я дістав дві чорні троянди, і поклав їх йому на груди. Потім я підійшов до дівчини, і поклав руку їй на плече. В ту мить у моїй голові пролунало лише одне слово: "Челсі". Так нарік її Орден.

- Ходімо, - мовив я. - Йому уже ні чим не допоможеш. - Та перш ніж піти, додав: - прощавай Старе. Прощавай на віки.

Лишень ми розвернулися, як тіло мого наставника спалахнуло.

5

Ось і розпочався новий семестр.

Я і Челсі вчилися в одній групі.

В той момент ми сиділи на лекції.

- Рекс, зачекай, я зараз прийду. – Мовила вона до мене.

- Щось трапилося?

- Мене турбує, що довго не має однієї особи.

- Гаразд, але не барися. Нам не можна розлучатися. Ми ще не знаємо з чим маємо справу.

Вона пішла, та за кілька хвилин я отримав SMS: "Приходь сюди, тобі потрібно це бачити. Я в курілці."

Не гаючи часу я пішов туди.

Коли я підійшов до ялинок, під якими й знаходилися "курілка", то побачив тіло дівчини, роздерте гострими кігтями. На її сірому обличчі застиг жах.

- Ходімо, - мовив я до Челсі, що стояла поряд. - Нам необхідно знайти хто це зробив.

Не встигли ми зробити й кілька кроків, як я помітив двох дивних чоловіків, що стежили за нами. Вони дивно походили на того невідомого, що убив Стара.

Ми пішли швидше, та невдовзі помітили страшну чорну фігуру, статурою схожу на ведмедя. Пальці на руках та ногах закінчувалися довгими міцними кігтями. На чорній голові горіли два червоно-жовтих ока, а під ними була велетенська чорна дірка. Червоні язички полум’я бігали по його тілу.

Невідоме породження темряви швидко наближалося. При його русі фігура злегка розмивалася, а ззаду, у повітрі, залишався слід з чорного пилу.

Я витягнув пістолет, і вистріляв йому у серце цілий магазин набоїв. Та бажаного ефекту це не дало.

- Тікаймо! - Вигукнула Челсі.

І ми побігли.

Та чудовисько швидко наздоганяло.

Коли ми добігли до дороги, біля нас різко загальмував якийсь автомобіль. Дверцята різко відчинилися.

- Сідайте! - Вигукнув водій, і ми не роздумуючи застрибнули в авто. Машина різко рвонула вперед, набираючи швидкість. Ми їхали за місто.

- Звідки він знає куди їхати? - Запитала мене Челсі.

- Його покликав Орден.

- Отже то чудовисько мало вбити одного з нас?

- Можливо... - Тихо відповів я.

6

Ми вже цілу добу сиділи за комп’ютерами, шукаючи потрібну нам інформацію. Врешті-решт, коли я втратив надію, наш новий друг Перл (так його нарік Орден), вигукнув:

- Знайшов!

Ми підійшли до його монітора, на якому був зображений наш невідомий "друг"-монстр.

- Пожирач душ. - Прочитав я у голос. - Породження темного світу, що живиться душами усього живого. В давнину став причиною загибелі першої людської цивілізації. Здатний входити в тіла живих. Поцілунок смертельний. При виході із тіла людини перетворює її на свого раба. Найбільш уразливий під час перебування у тілі людини. - Я зробив невеличку паузу. - Що будемо робити?

- Не знаю. - Тихо, проте разом, відповіли Челсі та Перл.

7

Коли наш супер-комп’ютер визначив місце знаходження Пожирача, ми одразу ж відправилися туди.

Ми опинилися в рідному університеті, ще й на поверсі нашого факультету. Йшла пара, тому у коридорі майже нікого не було.

Попереду стояли лише наш декан із якимось викладачем. Раптом з другої сторони коридору виринула фігура "раба", і швидко помчалася на нас.

Ми вихопили пістолети.

Коли тінь прийняла форму людини, сильним ударом відкинула перегородивших їй шлях людей, котрі явно її не помітили, пролунав постріл, і раб перетворився на купу пороху.

Сильний удар відкинув мене і Перла у хол, що знаходився попереду. Перл падаючи ударився головою об лавку, і на якийсь час втратив свідомість.

Розвернувшись на спину я вистрелив у серце "рабові", що вже нависав наді мною.

Коли важкий порох осів, я побачив, як Пожирач душ входив у Челсі.

Від криків дівчини і вже пролунавших пострілів, із аудиторій почали виходити студенти та викладачі. Ми були оточені тупою людською масою.

Знизу по сходах вже бігла охорона.

- Челсі! Опирайся йому! Я знаю, ти зможеш! Ти сильна! - Кричав я, дивлячись у її ніжні очі, сповнені жаху.

- Пізно! - Пролунав скрипучий голос. - Вона моя! Орден зникне. Сьогодні!..

На руках дівчини з’явилося полум’я, яке от-от мало зірватися в натовп.

Я звернувся до свого серця, і побачив, що Челсі ще не повністю належала Пожирачеві душ.

Чорне серце ще не поглинуло її серця, а лише обплутало, і те ще не повністю.

У мене був шанс знищити ворога, і залишити дівчину живою, лише поранити...

В той момент, коли полум’я відірвалося від її рук і полетіло в натовп, я натис на гачок. Пролунав постріл.

Полум’я зникло, а сильна ударна хвиля вибила вікна у холі та по краях коридору.

Та я бачив перед собою лише її очі. Глибокі й виразні. Вона простягнула до мене руку, і я узявши її, поцілував ніжну шкіру.

- Вибач. - Тихо мовив я , ніжно ловлячи осідаячу на підлогу дівчину.

- Ти врятував мою душу...

- Я кохаю тебе.

Коли я поцілував її вдруге, вона вже була мертвою.

8

Я стояв на колінах, тримаючи на руках голову мертвої Челсі. Я щось тихо їй шепотів. З моїх очей текли сльози...

По заду мене стояв декан. Нас все ще оточувала тупа людська маса.

Хтось тихо поклав руку мені на плече.

- Відпусти її. - Почув я тихий голос Перла, який і вивів мене із трансу.

- Так. - Тихо відповів я.

Діставши із кишені дві чорні троянди, я поклав їх на груди дівчини, і востаннє поцілував її.

Коли я підвівся на ноги, і востаннє поглянув на свою кохану, мовив:

- Прощавай Челсі. Орден утратив своє серце. Прощавай на віки...

Після цього ми розвернувшись пішли геть. За нашими спинами яскраво горіло полум’я, а ми йшли не обертаючись. В наші спини давилися здивовані, нічого не розуміючі погляди.

А з моїх очей все ще текли сльози.

9

Я стояв біля куща чорних троянд із ножицями в руках. Відрізавши дві квітки, я обережно поставив їх у кишеню над серцем.

До мене підійшов Перл.

- Поглянь.

Він показав мені портрет Челсі. Та на ньому був також зображений і я.

- І що? - Байдуже запитав я.

- Але ж ти живий!

- Не для Ордену. Він відчуває нас, і знає, що в ту мить, коли я натис на гачок, то убив не лише Челсі, але й себе. Прощавай.

- Куди ти тепер?

- Туди, де на мене ніхто не звертатиме уваги.

- Прощавай Рексе. Орден втратив свого короля. - Мовив Перл, коли я вже виходив.

10

Смерть, це завжди страшно. Це квиток в один кінець, дорога в непізнане. Та смерть це не найгірше, що може трапитися з людиною. В нашому житті є речі, яких краще б ніколи не було...

16.12.2007 00:24